Український інститут національної пам’яті
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
до вшанування у загальноосвітніх навчальних закладах загиблих
Вступ
Мета проведення заходів
Історична довідка
Подолання інформаційної блокади
Рекомендації щодо форми і методів проведення заходів
Всеукраїнська акція “Запали свічку”
Додаток 1. “Люди Правди. Щоб світ знав!” – гасло цьогорічної просвітницької кампанії
Додаток 2. Голодомор у художній літературі та корисні інтернет-посилання
Додаток 3. Перелік художніх і документальних фільмів про Голодомор
Вступ
Голодомор – акт геноциду Українського народу, здійснений керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933 роках, шляхом організації штучного масового голоду, що спричинив загибель мільйонів українців у сільській місцевості на території Української СРР та Кубані, де переважну більшість населення становили українці, з метою придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. Через насильницьке вилучення продовольства, блокаду сіл та цілих районів, заборону виїзду за межі охопленої голодом України, згортання сільської торгівлі, репресії щодо незгодних тоталітарна система створила для українців життєві умови, розраховані на їх фізичне знищення. Така політика режиму – злочин проти людяності, який відповідає Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.
Визнання Голодомору 1932 –1933 років геноцидом Українського народу законодавчо закріплено Законом України “Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні”, ухваленим Верховною Радою України28 листопада2006 року.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 13 січня2010 року підтверджено висновки слідчих Служби Безпеки України щодо Й.Сталіна, В.Молотова, Л.Кагановича, П.Постишева, С.Косіора, В.Чубаря,М.Хатаєвича,які умисно організували геноцид частини української національної групи.
Багато десятиліть у СРСР тема Голодомору перебувала під суворою забороною. Сталінський режим створив систему приховування правди про свій злочин вбивства голодом мільйонів українців у 1932 – 1933 роках. Тодішнє керівництво СРСР блокувало будь-яку інформацію про реальну ситуацію в Україні. Воно свідомо дезорієнтувало світову громадськість – мовляв, у них ніхто не голодує. Тим не менш, деякі західні журналісти, які побували в оточеній залізною завісою й охопленій голодом Україні, зуміли своїми публікаціями донести світові правду про злочин убивства там мільйонів людей.
У радянській Україні небезпечно було не тільки писати про штучний голод у пресі, листах до партійних “вождів” або ж родичам за кордон, але навіть у приватних щоденниках. Будь-який необережний запис міг зруйнувати життя, вилитися в десятиліття таборів ГУЛАГу. Та попри всі небезпеки були люди, які не могли замовчати цей злочин. Вони намагалися в різний спосіб розповісти та зберегти правду, донести її до світу.
Ми називаємо їх “Людьми Правди”. І цього року особливо вшановуємо їх – за їхні чесність і мужність. Ці Люди за сферою діяльності абсолютно різні – від колгоспного сторожа на Харківщині до Президента Ради Ліги Націй. Але усіх їх об’єднує спільне прагнення – донести до суспільства правду про страшні злочини комуністичної влади (див. додаток 1).
Мета проведення заходів з ушанування пам’яті загиблих від Голодомору:
– поглибити знання в учнів про Голодомор як геноциду Українського народу, його причини, перебіг і наслідки;
– акцентувати на тому, що Голодомор 1932 – 1933 років був наслідком не стихійного лиха, а спланованих системних заходів тоталітарного комуністичного режиму, був злочином геноциду;
– наголосити на сміливому чині Людей Правди та особливостях їх внеску у викриття злочинів комуністичного режиму;
– сприяти розвитку всіх видів інтелекту (академічному, практичному, креативному, емоційному й соціальному) як головної умови всебічного розвитку особистості, її самореалізації як громадянина України;
– виховувати почуття стурбованості долею невинних жертв тоталітарного режиму, навчати сприймати чужу біду та біль як свій власний;
– залучення учнівської молоді до меморіальних заходів із вшанування пам’яті жертв геноциду Українського народу – Голодомору 1932 – 1933 років в Україні, зокрема акції “Запали свічку”.
Історична довідка
Чому українців вбивали голодом?
Після Жовтневого перевороту впродовж 1917 – 1921 років на більшій частині території колишньої Російської імперії владу захопили комуністи. Ними шляхом прямої окупації була знищена демократична Українська Народна Республіка, проголошена у 1917 році. Досвід важкої боротьби із українськими рухом змусив комуністичний режим для зміцнення свого становища в Україні піти на створення у 1919 – 1920 роках квазідержави УСРР зі столицею у Харкові та певні поступки українському національному рухові.
Україна в 1920-х роках переживала культурний ренесанс європейського зразка. Під гаслом “Геть від Москви!”, тут формувалися самобутні, відмінні від російських, культурні традиції, орієнтовані на Європу під гаслом “Геть від Москви!”. Створювалася національна система освіти, обґрунтовувалася економічна концепція України як автономного економічного організму. Проте до кінця цього періоду в СРСР був встановлений тоталітарний комуністичний режим із суворою суспільною ієрархією. Будь-який прояв незгоди або нонконформізму (як індивідуального, так і малих і великих груп людей за професійною, національною, релігійною, партійною ознаками) негайно жорстоко карався та придушувався.
Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби. Широкі кола інтелектуалів та економічно самостійне селянство не сприймали політики комуністичного керівництва. Тому за мету було поставлено знищення українців як політичної нації, що могла поставити питання про створення незалежної держави. Для досягнення цієї мети був обраний жахливий інструмент – вбивство голодом.
Як?
Механізм, який призвів до Голодомору, був приведений у дію із Москви тодішніми лідерами комуністичної партії. У січні 1928 року режим запровадив насильницькі хлібозаготівлі. У фермерів держава примусово забирала більшу частину, або й все вирощене зерно за значно заниженими цінами. Одночасно розпочалась “ліквідація” найзаможніших господарств. У 1930 році колективізація викликає масові протести і повстання. Впродовж року в Україні відбулося понад чотири тисячі масових протестних виступів за участю до 1,2 млн селян. Однак, не дивлячись на це, до жовтня 1931 року колективізованими, тобто, фактично державними, стали 68% селянських господарств та 72 % орної землі. Загалом в Україні було ліквідовано понад 352 тисячі “розкуркулених” господарств.
Не зважаючи на це, Україна залишалась центром спротиву тоталітарному режиму. Упродовж перших семи місяців 1932 року на Україну припадає 56 % від усіх антивладних виступів у Радянському Союзі.
Улітку 1932 року через наростання спротиву Й.Сталін із оточенням приймає рішення про організацію в Україні штучного голоду, щоб шляхом винищення частини населення не “втратити Україну”.
Реалізація плану з організації штучного голоду
Дата
|
Подія
|
1 9 3 2 р і к
| |
Липень
|
Україні нав’язують завідомо нереальні до виконання плани із хлібозаготівель.
|
7 серпня
|
Ухвалюється постанова про “охорону соціалістичної власності”, або “закон про п’ять колосків”.
|
Жовтень
|
В Україну направляється спеціальна комісія із хлібозаготівель на чолі із керівником уряду СРСР В.Молотовим. Її завдання – посилення репресій і збільшення вилучення зерна в українських селян.
|
Листопад
|
Організовуються загони для пошуку і конфіскації зерна, інших продуктів, худоби у приватних госопдарствах. До кампанії залучається весь особовий склад міліції, органів держбезпеки та місцеві члени комуністичної партії і комсомолу.
|
Листопад
|
Вводиться режим “чорних дошок”. Занесення населеного пункту чи району на “чорну дошку” вело до їх повної блокади, проведення спеціальних репресивних заходів, а значить – до повного знищення його мешканців.
|
18 листопада
|
Запроваджуються натуральні штрафи. В господарствах, що “заборгували” за нереальними планами, конфісковують усе продовольство і худобу.
|
Кінець листопада
|
Спецоргани розробляють спеціальну таємну операцію зі знешкодження всіх, хто міг би чинити опір повному вилученню хліба. Операція охоплювала 243 райони України.
|
Грудень
|
Розпочинається другий етап вбивства голодом українців. В Україну направляють Л.Кагановича і П.Постишева для посилення хлібозаготівель. Влада переходить до повного вилучення харчів у українських селян.
|
Грудень
|
Влада звинувачує українців у саботажі хлібозаготівель та підготовці повстання.
ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалюють таємну постанову “Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі і в Західній області”. Вона передбачала ліквідацію українських шкіл на Кубані і масове переслідування української інтелігенції.
|
Кінець грудня
|
Із сіл, які не виконали плани хлібозаготівель вивозять усі наявні зернові запаси, навіть посівний матеріал.
|
1 9 3 3 р і к
| |
1 січня
|
Спеціальною постановою ЦК ВКП(б) про застосування найжорстокіших репресій до тих, хто не здасть хліба, українцям був оголошений ультиматум.
|
Січень
|
Відбуваються масові обшуки в селянських господарствах, під час яких селяни були позбавлені останніх залишків їжі. Їх приречено на голодну смерть.
|
22 січня
|
Директивою Й.Сталіна заборонено виїзд селян з території УСРР і Кубані в інші місцевості Радянського Союзу. Тільки за перші півтора місяці дії цієї директиви було затримано майже 220 тисяч селян. З них понад 186 тисяч силоміць повертають у села, де вони були приречені на голодну смерть.
|
24 січня
|
Сталін призначає фактичним керівником УСРР на посаді другого секретаря ЦК КП(б)У П.Постишева. Він розпочинає масштабну кампанію “очищення” від “петлюрівців” і “українських націоналістів”. Вона стала складовою плану геноциду української нації. Тогочасний розмах політичних репресій в Україні порівняний з Великим терором 1937 – 1938 років. За офіційними даними, в Україні у 1933 році було арештовано більше людей, ніж у 1938-му.
|
Лютий
|
Україні починають виділяти допомогу – вибіркову і недостатню. Вона була спрямована не на подолання голоду і порятунок українців, а на забезпечення виробничих потреб у ході посівних і збиральних кампаній. Знесилені, старі, а також селяни-одноосібники не отримували допомоги. Смертність серед українських селян невпинно зростала.
|
16 лютого
|
Для недопущення поширення інформації про голод, в УСРР спеціальною директивою забороняється будь-яким організаціям, крім ДПУ, фіксувати випадки опухання і смерті на ґрунті голоду
|
Червень
|
Смертність від голоду в Україні досягає свого апогею. За оцінками демографів, того місяця померли понад 1 млн осіб.
|
Серпень
|
Прийнято рішення про створення Всесоюзного переселенського комітету та переселення у вимерлі з голоду села України колгоспників із російських областей і Білорусі. До кінця 1933 року було переселено понад 100 тис. осіб.
|
Під час голоду тоталітарна влада не лише не припинила примусове відбирання їжі, а й відхилила допомогу з-за кордону та кинула всі сили на те, щоб ізолювати голодуючі райони. Армія, загони НКВД оточили українські міста (бо селяни намагалися врятуватися там від голодної смерті) та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати в інші регіони СРСР. Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств.
До чого це призвело?
Саме за цей менш ніж календарний рік (1932 – 1933) в Україні загинули мільйони людей. На жаль, страшні обставини злочину та свідома заборона ведення статистки смертності унеможливлюють встановлення точної кількості загиблих невинних людей і вичерпного поіменного списку жертв.
Перші оцінки кількості загиблих з’явилися ще у 1933 році. Вже тоді називались цифри і 7 і навіть 9 млн загиблих від штучно організованого голоду. Оцінки сучасних дослідників щодо кількості убитих голодом в Україні у 1932 – 1933 роках також значно різняться – від 1,8 до 7 і навіть 10 млн жертв.
Темою підрахунку втрат України у Голодоморі 1932 – 1933 років із 2007 року займається Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України імені М.Птухи. За висновками фахівців Інституту, які увійшли до матеріалів кримінальної справи за фактом вчинення геноциду в Україні 1932 – 1933 років, через Голодомор в УСРР загинуло 3 млн 941 тис. осіб. Непрямі втрати (дефіцит народжень) унаслідок Голодомору в Україні в 1932 – 1934 роках дорівнюють 600 тис. осіб.
Аналіз етнічного складу прямих демографічних втрат свідчить, що було вчинено вбивство голодом саме етнічних українців – втрати українців в тогочасних межах УСРР становлять 3 млн 597 тис. осіб або 91,2% від загальної кількості прямих втрат.
Жахом Голодомору була надзвичайно велика смертність серед дітей. У багатьох районах України у вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів.Ученими Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України імені М.Птухи для Гарвардського університету створена карта втрат УСРР у Голодоморі. За даними вчених, найбільше постраждали лісостепові регіони України із давніми козацькими традиціями – Полтавщина, Черкащина, Кіровоградщина, Київщина. У цих регіонах в окремих районах упродовж 1933 року вимерло понад половини населення. Смертність перевищувала середній рівень у 8–9 і більше разів. У нинішніх Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, у Донецькій і Луганській області–у 3–4 рази.
Голод став зброєю масового біологічного знищення українців. Він на довгі десятиліття порушив природний генетичний фонд, призвів до морально-психологічних змін у свідомості нації.Наслідком злочину геноциду також стало руйнування традиційного українського устрою життя. Українцям як етносу було завдано смертельної рани. 1933 рік став для України часом національної катастрофи, наслідки якої відчуваємо і понині.
Подолання інформаційної блокади
Радянська влада злочинно замовчувала факт голоду. Жодної офіційної згадки про цю жахливу трагедію не було зроблено. Офіційно голоду не було. Навіть такого слова в офіційних документах не вживалося. Масові смертність і опухання у владних документах називали –“продовольчими труднощами”.
Дії влади з приховування фактів голоду підтверджують злочинну сутність політики сталінського тоталітарного режиму з організації Голодомору.
В Радянському Союзі режиму Й.Сталіна вдалося завдяки страху перед репресіями майже повністю вилучити пам’ять про Голодомор із публічного простору. Сталінський режим прагнув приховати Голодомор не тільки від зовнішнього світу, а й від нащадків. Сільрадам наказано при реєстрації смерті не вказувати її причину. Більше того, в 1934 році надійшло розпорядження: всі книги ЗАГС про реєстрацію смертей за 1932 – 1933 рр. вислати в спеціальні частини (де більшість із них було знищено). Практично до кінця 80-х років ХХ ст. в СРСР офіційно заперечувалася наявність Голодомору та його жертв у 1932 – 1933 рр. Однак приховати цей страшний злочин не вдалося.
Керівництво СРСР свідомо дезорієнтувало світову громадськість. У січні 1933 року Нарком закордонних справ СРСР М.Литвинов зробив спеціальну заяву про відсутність голоду в країні. Режим відмовився від зовнішньої допомоги. Тим не менш, деякі західні журналісти, які побували за залізною завісою тоталітаризму, публікували репортажі про злочин, доносили світові про те, що там діється насправді.
Британський журналіст МалколмМаґґерідж у березні 1933-го здійснює поїздку в Україну й надсилає свої статті про те, що там діється, до “TheManchesterGuardian”. Тоді ж репортажі британського журналіста ҐаретаДжоунза про Голодомор в Україні виходили у Великій Британії, США, Німеччині.
Публікації про ситуацію в Україні з’являлися також у французькій, австрійській, польській, бельгійській пресі. Так, у Бельгії упродовж 4 місяців до вересня 1933 року в 17 виданнях було опубліковано біля 50 статей і повідомлень про ситуацію в Україні.
Населення Західної України, яка на той час перебувала у складі Польщі, не залишилося байдужим до горя українців по той бік Збруча. Одним із найпотужніших був голос митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. 24 липня 1933 року він проголошує відозву “Україна в передсмертних судорогах”. Наступного дня, 25 липня 1933 року 35 громадських організацій і партій у Львові об’єдналися в Український громадський комітет рятунку України. Він став координатором допомоги жертвам штучного голоду та поширення інформації про цей злочин комуністичного режиму.
29 вересня 1933 року завдяки зусиллям українських діячів, на засідання Ради Ліги Націй її президент Йоган Людвіґ Мовінкель – Прем’єр-міністр Норвегії – ініціював обговорення голоду у радянській Україні. Рада передала це питання до Міжнародного товариства Червоного Хреста. Але Москва відкинула пропоновану допомогу голодуючим людям. У жовтні 1933 року в австрійській столиці Відні за ініціативою кардинала Теодора Інніцера створено спеціальний комітет для надання допомоги жителям радянської України.
Протест західноукраїнського суспільства набирав й інших форм. 21 жовтня 1933-го член Організації українських націоналістів, 18-річний студент-математик Микола Лемик вбиває працівника радянського консульства у Львові – високопоставленого чекіста Олексія Майлова. Цим кроком ОУН намагалася привернути увагу світу до штучного голоду, влаштованого комуністичним режимом в Українській СРР.
У 1934 році з’являються перші книги, у яких розкриваються теми Голодомору в Україні. Американський журналіст та історик Вільям Генрі Чемберлен, який зумів відвідати Україну у жовтні 1933-го, наступного року оприлюднив факти про Голодомор у книзі “Залізна доба Росії”. У 1934 році було видано і перший художній твір про Голодомор в Україні – роман “Марія” українського письменника Уласа Самчука.
Після Другої світової війни в Європі та Північній Америці опубліковано перші спогади, мемуари та наукові дослідження про Голодомор. Українці, які його пережили й після війни опинилися у країнах вільного світу, разом із західними, зокрема американськими вченими, громадськими та політичними діячами збирали свідчення, вшановували пам’ять жертв, проводили наукові дослідження, видавали матеріали.
1953 року американський юрист Рафаель Лемкін, який запровадив у світову правову термінологію термін "геноцид", охарактеризував Голодомор як “класичний приклад геноциду”.
1963 року в Нью-Йорку виходить друком роман Василя Барки “Жовтий князь” про голодні 1932-1933 роки. Сьогодні цей роман є найвідомішим художнім твором про ті події.
Під час відлиги 1960-х років тема голоду спочатку проривається крізь цензурні заборони, посідає важливе місце в публікаціях і заявах дисидентів в Радянському Союзі: Є. Сверстюка, В. Чорновола, М. Руденка та інших.
Визначальними ж у збереженні пам’яті про Голодомор стали заходи із відзначення його 50-х роковин 1983-го, передусім у США та Канаді, що набули міжнародного розголосу. Тоді ж у канадському місті Едмонтоні було споруджено перший пам'ятник жертвам Голодомору 1932 –1933 років.
1984 року Конгрес США створює спеціальну Комісію з розслідування штучного голоду в Україні у складі двох сенаторів та чотирьох осіб від Палати представників. Виконавчим директором Комісії став американський історик Джеймс Мейс. Комісія, спираючись на заслухані свідчення очевидців і проведені дослідження, дійшла такого висновку: “Йосиф Сталін та його оточення вчинили акт геноциду проти українського народу в 1932–1933 роках”. Звіт комісії Конгрес США схвалив 1988 року.
1986 року виходить книга американського історика Роберта Конквеста “Жнива скорботи”, яка привернула увагу до Голодомору західної академічної спільноти та широкої громадськості.
1988 року за ініціативою Світового Конгресу Вільних Українців створено Міжнародну комісію юристів, яка мала дослідити свідчення про Голодомор 1932-1933 років, його причини, наслідки й винуватців. До її складу увійшли поважні юристи найвищої кваліфікації, фахівці із міжнародного та кримінального права зі Швеції, Великої Британії, Аргентини, Бельгії, Франції, США та Канади. Члени комісії дійшли до висновку, що Голодомор 1932 – 1933 років був актом геноциду проти української нації.
Під впливом усіх цих викриттів СРСР врешті-решт змушений був визнати факт голоду 1932 – 1933 років. Перед розпадом Радянського Союзу у 1988 – 1989 роках в Україні встановлено перші пам’ятники жертвам Голодомору – на Київщині та в Харкові.
Першими в тоді ще радянській Україні ґрунтовно досліджувати тему Голодомору 1932 – 1933 років почали Володимир Маняк та його дружина Лідія Коваленко-Маняк. Вони із 1987-го збирають документальні джерела та свідчення більше ніж 1000 очевидців подій початку 1930-х. І у 1991-му видають книгу “33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал”.
З особливою силою правда про Голодомор зазвучала в незалежній Україні після 1991 року. З того часу українські історики провели величезну роботу, результатом якої стали тисячі великих і малих досліджень, присвячених Голодомору. Поряд із вивченням історії Голодомору розгортається рух за увічнення пам’яті загиблих, складання списків жертв, збір спогадів і свідчень очевидців, яким удалося пережити трагедію. Результатом зусиль громадськості і держави стало визнання Голодомору актом геноциду низкою іноземних держав і міжнародних організацій.
У 1993-му вперше на державному рівні відзначені його роковини – через 60 років після трагедії. 1998 року Указом Президента України встановлено День пам’яті жертв Голодомору – щороку в четверту суботу листопада. Цього дня українці, як тільки смеркне, запалюють у вікнах свічки – на пам’ять про всіх убитих голодом. 2006 року Верховна Рада України ухвалила Закон про визнання Голодомору геноцидом українського народу. А в листопаді 2008-го в Києві споруджено Національний меморіал жертв Голодомору.
2009 року Служба безпеки України порушила кримінальну справу щодо голоду в Україні за ознаками злочину геноциду. У січні 2010-го Апеляційний суд міста Києва, розглянувши матеріали справи, визнав, що в 1932 – 1933 роках в Україні Й.Сталіним та його підручними було вчинено злочин геноциду.
2015 року Верховна Рада України спеціальним актом засудила комуністичний тоталітарний режим, поруч із нацистським, а наступним законом відкрила повний доступ до архівних матеріалів радянських каральних органів, аби минуле, зокрема історія Голодомору, більше ніколи не ставали об’єктом цензури та маніпуляцій.
Рекомендації щодо форми і методів проведення заходів
У виборі календарної дати проведення заходів, присвячених ушануванню пам’яті загиблих від Голодомору, рекомендуємо тиждень із 23 по 30 листопада 2015 року, оскільки 28 листопада – День пам’яті жертв Голодомору. Також ці методичні рекомендації можуть бути використані під час вивчення теми з історії України 10 класу “Соціально-економічні перетворення в радянській Україні. (1929 – 1938 рр.)”.
Обираючи місце, форми, методи та прийоми проведення заходу, педагогам слід враховувати вікові особливості учнів; забезпечення класу (школи) технічними засобами навчання. Заходи, присвячені вшануванню пам’яті жертв трагедії, можуть бути проведені на рівні навчального закладу, кількох паралельних класів та / або на рівні класу. Також бажано приділити особливу увагу оформленню приміщень, де проводитимуться заходи: дотримуватися скорботних кольорів, використовувати композиції із колосків, кетягів калини, перетягнутих траурною стрічкою, хліба, рушників та іншу традиційну народну символіку та побутово-ужиткові предмети.
Пропонуємо також традиційно провести 27 листопада поточного року Урок пам’яті “З присвятою замордованим голодом…” Окрім цього рекомендуємо залучати учнів до упорядкування місць пам’яті, до меморіальних заходів (загальнодержавних, обласних, регіональних), присвячених Дню пам’яті жертв Голодомору. Відповідно до Указу Президента України № 635 від 13 листопада 2015 року “Про заходи у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів” 28 листопада цього року в Києві відбудуться жалобні заходи на території Національного музею “Меморіал жертв Голодомору”. В інших населених пунктах також відбудуться відповідні заходи.
Рекомендовані форми проведення заходів:
· Урок пам’яті “З присвятою замордованим голодом…”.
· Комбінований урок: “Злочин влади – трагедія народу”, “Колективізація і Голодомор в Україні: події, факти, уроки”.
· Музейні, меморіальні та віртуальні екскурсії до місць пам’яті жертв Голодомору.
· Історичний проект із залученням учнів до збору свідчень про Голодомор, документальних і наукових матеріалів: “Родинні спогади про Голодомор”, “Я – дослідник історії Голодомору свого міста / селища / села”.
· Круглий стіл: “Уроки Голодомору і сучасна Україна”, “Перерване буття українського села”.
· Соціодрами[1]: “Завжди є ті, хто говорять правду”, “Ваші мертві вибрали мене…”.
· Читацькі конференції: “Табу на правду. Чому в СРСР забороняли говорити про Голодомор”, “Демографічні зміни України внаслідок Голодомору. Вплив на сьогодення”, “Голодні очі. Змарноване дитинство”.
· Семінари: “Кривава ціна українського хліба 20-30-х років ХХ століття”, “Упокорення голодом”.
· Урок прес-конференція “Вони не мовчали, щоби світ знав”.
· Фестиваль презентацій “Розірваний круг життя. Монументальне мистецтво світу на знак вшанування жертв Голодомору в Україні”.
· Відео-урок з обговоренням “Жнива скорботи”.
· Написання творів і рефератів на одну з тем: “Голгофа голодною смертю”, “Чорна дошка пам’яті”, “Люди Правди” (див. додаток 1).
· Застосування інтерактивних методів навчання, наприклад: “Відкритий мікрофон”, “Портфоліо”, “Займи позицію”.
Всеукраїнська акція “Запали свічку”
В Україні є давній звичай – у пам’ять про померлу людину запалюють свічку. І щороку в Україні у четверту суботу листопада на пам’ять про тих людей, які померли з голоду, запалюють свічки. Цього року 28 листопада 2015 року о 16 годині Україна схилить голови у загальнонаціональній хвилині мовчання на знак вшанування всіх убитих голодом.
Опісля біля могил і меморіалів і пам’ятників жертвам Голодомору 1932 – 1933 років, на центральних площах і вулицях міст і сіл України, на підвіконнях власних осель українці запалюють свічки і лампадки. О 16.00 прийдіть до меморіалу, пам’ятника чи хреста пам’яті жертв голодоморів у вашому місті чи селі, щоби вшанувати пам’ять убитих голодом. А із настанням темряви запаліть і поставте свічку на підвіконня так, щоб її було видно знадвору. Цей вогник символізуватиме нашу скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів наших співвітчизників, нашу віру у майбутнє.
Додаток 1
“Люди Правди. Щоб світ знав!” – гасло цьогорічної кампанії
ҐаретДжоунз (1905 –1935) – британський журналіст. Автор понад 20 статей на тему голоду. Він тричі побував у Радянському Союзі, востаннє – у березні 1933 року. Порушивши заборону на в’їзд іноземним журналістам до України, нелегально здійснив поїздку Харківською областю. 29 березня 1933 року Ґарет скликав прес-конференцію в Берліні, на якій уперше публічно заявив про Голодомор. Прес-реліз був опублікований багатьма газетами, зокрема “NewYorkEveningPost” та “ManchesterGuardian”. Всього Джоунз до 1935 року видав декілька десятків статей на тему голоду та побаченого в голодній Україні.
“Я пройшов через безліч сіл... Скрізь чув плач: “У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду”.
МалколмМаґґерідж(1903 –1990) – британський журналіст, автор трьох статей із описом голоду в Україні та роману “Зима у Москві”, виданого у 1934 року. У 1933 році дістався до охопленої голодом України. Завдяки його репортажам Британія дізналась про голод. У 2008 році за вагомий особистий внесок у донесення до світової спільноти правди про геноцид Українського народу під час Голодомору 1932–1933 років ҐаретДжоунз та МалколмМаґґерідж були нагороджені (посмертно) орденом “За заслуги” III ступеня.
“Я ніколи не посмію цього забути... Хліборобів, які в снігу на колінах жебрають шматок хліба”.
Вільям Генрі Чемберлен (1897 – 1969) – американський журналіст, московський кореспондент бостонської газети “ChristianScienseMonitor”, історик. У жовтні 1933-го подорожував Україною.
Повідомлення з цієї мандрівки до Бостона він надсилав із осені 1934-го, коли назавжди залишив СРСР. Тоді ж вийшла його книжка “Залізна доба Росії”. В окремому розділі про Україну він розповідав, що голод охопив територію з населенням 60 млн, а кількість жертв становила 3–4 млн осіб. У 1944 році у Нью-Йорку вийшла ще одна книга Вільяма Чемберлена “Україна: пригнічена нація”.
“Не було в історії людства катастрофи таких величезних розмірів, яка привернула б таку малу увагу міжнародного світу… Голод був інструментом національної політики більшовиків, вжитим свідомо як останній засіб зломити опір
українського селянства проти системи”.
Улас Самчук (1905 – 1987) – український письменник. У 1934 році Самчук завершує роботу над романом “Марія” – першим художнім твором на тему Голодомору, який має посвяту “Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932 – 1933”. Жах матері у голодні роки полягав у тому, що вона ніяк не могла зарадити стражданням дитини, яка повільно угасала на її очах, і частіше за все помирала першою. В Україні роман вийшов лише у 1991 році.
“Марія стоїть над дитиною і думає: “Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба...”
Андрей Шептицький (1865 –1944) – митрополит Української греко-католицької церкви. 24 липня 1933 року разом із вищим духовенством церкви проголошує відозву “Україна в передсмертних судорогах”. У ній він закликає християн усього світу поширювати правду про Голодомор в Україні і надавати допомогу голодуючому українському народові. Пастирське послання зачитали у греко-католицьких церквах як в Галичині, так і поза її межами. Про нечуваний злочин у радянській Україні митрополит поінформував Ватикан. Наступного дня після оголошення відозви 35 українських громадських організацій та партій об’єдналися в Український громадський комітет рятунку України, який став координатором допомоги голодуючим. Утім, радянська влада від будь-якої зовнішньої допомоги відмовлялася, приховуючи факт геноциду в Україні.
“Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові:
може дійде він і до убогих хатин конаючих з голоду селян”.
Мілена Рудницька (1892 – 1976) – громадська активістка, депутат польського Сейму, переговорник, автор статей на тему Голодомору. Мілена стала неофіційним послом, яка за допомогою офіційних і приватних зустрічей із представниками різних країн світу та керівників неурядових установ намагалася змінити суспільну думку та вплинути на Радянський Союз. Ці сподівання ґрунтувалися на винесенні питання про голод на розгляд Ліги Націй та допомогу Міжнародного Червоного Хреста. Рудницькій вдалося приватно провести зустріч із Головою Ради Ліги Націй – Прем’єр-міністром та міністром закордонних справ Норвегії доктором Йоганом Людвіґом Мовінкелем. Останньому були передані матеріали про голод одразу від кількох міжнародних і українських організацій.
“Великий Голод був найбільшою катастрофою, яку Україна пережила – як щодо кількості жертв, так і щодо людських страждань”.
Йоган Людвіг Мовінкель (1870 – 1943) – Прем’єр-міністр Норвегії, Президент Ради Ліги Націй у 1933 році, який виніс питання Голодомору на розгляд Ради Ліги Націй. Успішний бізнесмен, прихильник економічного об’єднання європейських країн на основі зони вільної торгівлі. Один із предтеч Європейського Союзу. Противник нацистів. У 1933 році йому були передані матеріали про голод одразу від кількох українських і міжнародних організацій. Такий дипломатичний хід переконав його пролобіювати українське питання. Втім, зусилля Мовінкеля не увінчалися успіхом. 29 вересня 1933 року в Женеві відбулося засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги жителям радянської України. Однак його заклик не був підтриманий. Постійні члени Ради Великобританія, Франція, Японія висловилися проти. Врешті-решт вирішено передати українську справу на розгляд Міжнародного комітету Червоного хреста, який у свою чергу звернувся до радянського уряду з пропозицією дати згоду на організацію міжнародної допомоги для голодуючих. На це в грудні 1933 року з Москви надійшла відповідь, в якій було заявлено, що жодного голоду в УСРР і Північному Кавказі немає.
“Ідеться про життя мільйонів. Тому я не міг мовчати”.
Микола Лемик(1915 – 1941) – студент Львівського університету, який у 1933 році вчинив акт політичного спротиву. В консульстві СРСР у Львові він убив співробітника радянського консульства – чекіста Олексія Майлова. Після цього без спротиву здався польським поліцейським. Свідомо пішов на довічне ув’язнення, аби привернути увагу світу до геноциду в Україні, влаштованого комуністичним режимом.
“За наказом ОУН я прийшов до консуляту з метою вбити представника московської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю”.
Нестор Білоус (1889 – 1972) – колгоспний сторож із Харківщини (с. Лебьяже), свідок Голодомору, автор щоденника. Щоденник вів із 1911 року, хоча мав всього три класи церковно-парафіяльної школи. Брав участь у Першій світовій війні. Пережив голод 1921–1922 років і Голодомор 1932—1933 років, жахливі реалії якого описав простою мовою. На початку серпня 1937 року Нестора було заарештовано, а через кілька місяців засуджено на 6 років ув’язнення у ГУЛАГу за статтею 54–10 Карного кодексу УРСР – “контрреволюційна діяльність, спрямована на підрив колгоспного ладу”. Білоуса визнали винним у тому, що він “неоднократно в разговорах с членами колхоза “Красный колос” проводилконтрреволюционнуюагитацию и велдневник, кудазаписывалсвоиконтрреволюционныемысли”. 30 липня 2008 року Харківська обласна прокуратура переглянула справу Н. Білоуса і на підставі ст. 1 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” винесла рішення про його повну реабілітацію.
8.05.1933 рік: “Почалася тепла погода і сходять всі посіви...
Колгоспи сіють… Люди мруть з голоду…”
Марко Желізняк(1893-1982) – селянин-фотоаматор із села Удачне на Донеччині. Село від початку 1920-х мало свого фотолітописця. Він знімав усе: від першого трактора в Удачному до страхітливих подій Голодомору. Камера Желізняка зафіксувала розкуркулення та відбирання хліба. Зберігши знімки, він лише після смерті Сталіна написав коментарі до них. Наприклад, на фото дітей 33-го року він написав: “Здобутки колективізації...”
“Що сьогодні є рядовий знімок, те завтра буде історією”.
Олександра Радченко (1896 – 1965) – вчителька з Харкова, свідок Голодомору, автор щоденника, в якому описала перебіг тих страшних подій. Мала трьох дочок – Еліду, Віру, Діну. Сім’я пережила Голодомор, Великий терор та Другу світову війну.
Олександру було заарештовано в серпні 1945 року. При обшуку вилучено сім зошитів – щоденників 1926–1945 років. Три з них було знищено слідчими. П’ять-шість зошитів спалили діти Олександри Миколаївни, побоюючись арешту та намагаючись допомогти матері, яка була під слідством. Комуністичний суд виніс жорстокий вирок – 10 років ГУЛАГу. Олександра Радченко повернулася в Україну лише в серпні 1955 року, після відбуття повного терміну ув'язнення. 23 липня 1991 року Олександру Радченко посмертно реабілітували. Матеріали слідства, разом із щоденниками віднайдено лише у 2001 році.
“Щоденник я присвятила своїм дітям, щоб вони літ за 20 прочитали й побачили,
як страждав і стогнав народ, який був жахливий голод,
якими жорстокими методами будували соціалізм”.
Віктор Кравченко (1905 – 1966) – колишній радянський функціонер, автор книг “Я обрав свободу” і “Я обираю справедливість”. У 1944-му зумів втекти на Захід та опублікувати бестселер “Я обрав свободу”, де описав колективізацію, Голодомор, Великий терор, свідком яких був. У цей самий час Міністерство державної безпеки СРСР організувало міжнародну кампанію з дискредитації Кравченка. Тривалий судовий розгляд, що проходив від 24 січня до 22 березня 1949 року в Парижі, був названий “процесом століття” через кількість залучених свідків з обох боків. Від Кравченка це були переважно безпосередні свідки злочинів комуністичної системи. Захист спирався переважно на свідчення відомих осіб. Суд став на бік Кравченка і присудив йому компенсацію в розмірі 50 тис. франків.
“На полі бою люди помирають швидко, вони стріляють у відповідь, їх підтримують побратими і почуття обов’язку. Тут я побачив людей, що помирали на самоті, повільно, помирали страхітливо, безцільно, без надії, що їх жертва виправдана. Вони потрапили в пастку і залишились там помирати від голоду, кожен у власному домі, за політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за столами для нарад і банкетів. Не було навіть розради від неминучості щоб полегшити жах”.
Рафаель Лемкін (1900 –1959) – американський юрист, автор статті “Радянський геноцид в Україні”, книги “Правління Осьових сил в окупованій Європі”. Саме він уперше застосовував термін “геноцид”, визначивши його як “координоване планування різних дій спрямованих на знищення основоположних основ життя національних груп, з метою повного винищення самих цих груп”. За допомогою його зусиль термін геноцид було додано до переліку звинувачень проти найвищого командування нацистів. Він був одним із авторів резолюції Генеральної Асамблеї ООН – “Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду”, в якій було надано остаточне визначення геноциду в юридичних термінах.
“Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме – винищення української нації”.
Роберт Конквест(1917 – 2015) – американський історик-радянолог, автор книги “Жнива скорботи” – найґрунтовнішої наукової праці про Голодомор.
“Жнива скорботи” з’явилися у 1986 році у престижному OxfordUniversityPress й до сьогодні залишаються найвідомішою у світі працею про Україну. Висновок автора полягає в тому, що селянство підрадянської України стало жертвою страхітливого експерименту – “терору голодом”. У 1993 році книга “Жнива скорботи” вийшла друком і в Україні. У 2005 році її автор нагороджений найвищою цивільною нагородою у Сполучених Штатах Америки – “Президентською медаллю Свободи”. Президент України Віктор Ющенко за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні у 2005 році нагородив орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
“Суд історії не може оголосити іншого вироку радянському режимові, крім кримінальної відповідальності”.
МейсДжейс (1952 – 2004) – американський історик, Голова Комісії Конгресу США зі збору свідчень очевидців голоду, автор безлічі публікацій про Голодомор.
У результаті роботи Комісії зі збору свідчень опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про голод в Україні. В нашій країні ці матеріали перевидані у 2008 році.
У 1993 році Джеймс Мейс переїхав до України. Працював у Києво-Могилянській академії, займався політологією і дослідженням Голодомору. Він характеризував українське суспільство як постгеноцидне: “Це глибоко травматизований, зранений організм, який щосили намагається забути про жахи минулого...”. Саме Мейс запропонував запалити свічки в знак пам’яті за померлими: “…щоб прості українці запалили в цей день у вікнах свічки – вони стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами, вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів”. 26 листопада 2005 року його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно).
“Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем”.
Володимир Маняк та його дружина Лідія Коваленко-Маняк – відомі українські громадсько-політичні діячі, публіцисти, журналісти. Вони перші в радянській Україні почали досліджувати Голодомор. З 1987-го зібрали документи та свідчення понад 1000 очевидців геноциду й у 1991 році видали “33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал”. Подружжю Маняків посмертно присуджено у 1993 році Державну премію України ім. Т. Шевченка за вагомий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання голодомору 1932 – 1933 в УРСР актом геноциду українського народу, активну громадянську діяльність щодо вшанування пам’яті жертв трагедії.
“Хай ця гірка Книга, народжена після десятиліть безмолвства, ляже першим каменем у підмурок всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу. Ми прагнемо відродження українського народу взагалі і головного носія українства – селянина, зокрема. Відродження можливе лише тоді, коли народ не втратив свою пам'ять”.
Додаток 2
Голодомор у художній літературі
1. Барка В. Жовтий князь: Роман /Передм. М.Жулинського. – К.: Київська правда, 2003. – 319 с.
2. Бедзик Ю. Гіпсова лялька: Роман / Ю. Бедзик. – К.: Юг, 2004. – 288 с.
3. Гуцало Є. Сльози Божої матері: Повісті / Є. Гуцало. – К.: Молодь, 1990. – 264 с.
4. Мак О. Каміння під косою: Повість. Худож. О. Коваль: 2-ге вид. – К.: Глобус, 1994. – 126.
5. Руденко М. Хрест: поема / М. Руденко. – К., 1996
6. Самчук У. Марія: Хроніка одного життя. Роман / У. Самчук. – К., 2000 – 189 с.
7. Самчук У. Темнота / У.Самчук. – 1957
Корисні інтернет-посилання:
1.Електронний архів Голодомору: зведений реєстр архівних документів: http://www.archives.gov.ua/Sections/Famine/Publicat/
2. Спеціальний проект сайту “Історична правда” – “Голодомор 1932-1933”: http://www.istpravda.com.ua/themes/holodomor/
4. Голодомор 1932 – 1933 рр. Опис колекції документів ГДА Служби безпеки України на офіційному сайті СБУ: http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=49757&cat_id=53076
5. Розділ офіційного сайту Державного комітету архівів України: http://www.archives.gov.ua/Sections/Famine/
6.Сайт Українського інституту національної пам’яті: http://www.memory.gov.ua/holodomor-commemoration-news
7. Український науковий інститут Гарвардського університету. Проект. Мапа. Великий голод: http://gis.huri.harvard.edu/the-great-famine/about-the-great-famine-project.html
8. Спеціальний розділ офіційного веб-порталу Державного комітету архівів України, присвячений Голодомору: http://www.archives.gov.ua/Sections/Famine/index.php
13. Енциклопедія голодомору 1932-1933 років в Україні: http://www.history.org.ua/?discussion&nazva=_enhld_
Додаток 3
Перелік художніх і документальних фільмів про Голодомор
Художні фільми:
1. “Голод-33”, за мотивами роману Василя Барки “Жовтий князь”, реж. О.Янчук, 1991, кіностудія імені О.Довженка, Україна.
2. “Поводир”, реж. О.Санін, 2014, студія “Prontofilm”, Україна.
3. “Маленьке життя”, реж. О.Жовна, 2008, кінокомпанія “Група компаній Фокстрот”, Україна.
Документальні фільми:
1. “Жнива розпачу”, реж. С.Новицький, Ю.Луговий, 1984, Канада.
2. “Під знаком біди”, реж. К.Крайній, 1990, “Київнаукфільм”, Україна.
3. “Українська ніч 33-го”, у 4 частинах (“Страх”, “Жах”, “Гільйотина”, “Справа Грушевського”), реж. В.Георгієнко, 1994–1998, “Укртелефільм”, Україна,
4. “Час темряви”, реж. С.Дудка, 2003, “Укртелефільм”, Україна.
5. “33-й. Свідчення очевидців”, реж. М.Лактіонов-Стезенко, 1989, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Об’єднання “Імпульс”, Україна.
6. “Голодомор. Україна, ХХ століття: Технологія геноциду”, реж. В.Дерюгін, 2005, Фонд “Україна 3000”, НТКУ, Україна.
7. “Свіча Джеймса Ернеста Мейса”, реж. Н.Сущева, 2008, агенція “Стожари”, Україна.
8. “Хлібна гільйотина”, реж. І.Кобрин, 2008, студія “Телеком”, Україна.
9. “Живі”, реж. С.Буковський, 2008, кіностудія “Листопад фільм”, Україна.
10. “Жорна”, реж. Г.Гін, 2008, студія “МедіаПорт”, Харків, Україна.
11. “Закляття безпам’ятства. Голодомор 1932-33 років на Луганщині”, реж. О.Крамаренко, 2009, Україна.
12. “О горе, це ж гості до мене”, реж. П.Фаренюк, 1989, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Україна.
13. “Великий голод”, реж. Е.Лозовий, П.Овечкін, 2005, студія 1+1, Україна.
14. “Незнаний голод”, реж. Т.Гукало, 2003, кінокомпанія “Комітет дослідження українського Голодомору”, Канада.
15. “Україна. Забута історія – Голодомор. Влада варта смерті”, реж. А. Романді, 2011, телеканал “Мега”, Україна
Український інститут національної пам’яті
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
до вшанування у загальноосвітніх навчальних закладах
пам’яті Андрея Шептицького
Вступ.
Мета проведення заходів.
Форми і методи проведення заходів.
Життя у датах.
Головні напрямки діяльності митрополита Андрея Шептицького.
Настанови Андрея Шептицького.
Корисні інтернет-посилання.
Література, яка висвітлює життя та діяльність Андрея Шептицького.
Перелік художніх і документальних фільмів, присвячених Андрею Шептицькому.
Додаток 1. Образ митрополита Андрея Шептицького у фотоматеріалах і на полотнах митців.
Вступ
Україна протягом 2015 року на державному рівні урочисто вшановує пам’ять Андрея Шептицького відповідно до Постанови Верховної Ради України від 17.06.2014 року №1330-VІІ “Про відзначення 150-річчя з дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького”. Знаковою для України подією стало підписання 16 липня 2015 року Папою Франциском декрету, який проголосив усьому світу геройські чесноти митрополита Андрея. Це стало першим кроком до беатифікації (визнання святості) Шептицького.
Цього року для українства є нагода згадати та вшанувати не просто церковного ієрарха, а й політичного та громадського діяча, щедрого мецената в галузі освіти, культури, поборника людських прав і гідності. У складні часи боротьби за українську державність його подвижницька релігійна, просвітницька і доброчинна діяльність духовно гуртувала націю та сприяла збереженню її самобутності. Головна мета його життя – створення на засадах християнської церкви соборної України, яка забезпечила б розквіт нації. Перебуваючи на митрополичому престолі, Шептицький рятував не тільки душі, а й життя багатьох людей, які зазнавали переслідувань з боку двох тоталітарних режимів. Як член Галицького сейму, Палати панів у Відні він відстоював право українців на самостійність, наголошував на потребі збільшення українських середніх шкіл і заснування Українського університету.
Звернення до постаті Андрея Шептицького у загальноосвітніх навчальних закладах є важливим інструментом у національно-патріотичному вихованні дітей і молоді, формуванні їх громадянської позиції та моральних цінностей.
Зміст і формат заходів, присвячених пам’яті Шептицького, мають представити його як історичну багатогранну постать загальноукраїнського масштабу для подолання сформованого радянською пропагандою стереотипного сприйняття особи митрополита.
Мета заходів, присвячених ушануванню пам’яті Андрея Шептицького:
– пізнавальна: поширити інформацію про життєвий шлях митрополита Андрея Шептицького з акцентами на його духовній, політичній, громадській, меценатській, культурній діяльності та її ролі для розбудови української держави; наголосити на благочинності Владики у часи Голодомору і Другої світової війни; підкреслити значимість спадку Шептицького, який має загальноукраїнський характер.
– практична: сформувати й розвинути інформаційні, хронологічні, мислиннєві, творчі, мовленнєві, аксіологічні й інтерактивні вміння та навички самоорганізації, критичного мислення, толерантного ставлення до іншої особистості та її думки.
– виховна: сприяти формуванню громадянських почуттів, свідомої, соціально активної позиції, патріотизму та розуміння значення кожного окремого вчинку для долі людини й держави, відродження та збереження пам’яті про борців за незалежність України.
Форми і методи проведення заходів можуть бути різноманітними, на вибір навчального закладу або вчителя, однак перевагу бажано надавати активним, серед яких:
Для учнів основної школи:
1) Круглий стіл “Скарбниця мудрості” у рамках інтегрованого уроку, присвяченого життю та діяльності митрополита;
2) відео урок з подальшим обговоренням (див. додаток 2);
3) комбінований урок з використанням різного обладнання, презентацій, відео-, аудіоматеріалів, фрагментів із науково-популярної літератури з подальшим обговоренням;
4) турнір диспутів;
5) конкурс творчих робіт “Від маленького Романа до Великого Андрея”;
6) конкурс малюнків і плакатів “Він змінив країну. Змінюй і ти!”;
7) фестиваль проектів “Духовні заповіти Шептицького у моїй родині”
Для учнів старшої школи:
1) Усний журнал “Пастирська думка”;
2) колоквіум “Уроки мудрості. Уроки життя”;
3) фестиваль презентацій “Духовна й матеріальна спадщина Шептицького”;
4) дискусійний майданчик за твором митрополита “Як будувати рідну хату?”;
5) інтелектуальний атракціон;
6) прес-конференція “Мудрість у віках”;
7) конкурс есе “Жива душа України. Жива й нездоланна”;
8) обговорення у малих групах із модератором “Актуальність соціального вчення Шептицького”;
9) урок-інтерв’ю “Ідеальна Україна Шептицького. Яка вона?”.
Але слід зазначити, що форми і методи, які рекомендовані для використання в основній школі, можуть застосовуватися і серед учнів старшої школи на розсуд учителя й організаторів.
Процес підготовки й організації заходів має ґрунтуватися на принципах і засадах можливості творчої самореалізації учнів; врахування їхніх вікових і психологічних особливостей; актуальності теми й змісту уроку; залучення до роботи всіх учнів класу; відповідності прийомів навчання формі уроку; застосування різних джерел знань і відповідного обладнання; креативності та новаторства; інтегрованості, інтерактивності й емоційності уроку.
Роботу з підготовки заходів бажано проводити комплексно, спільними зусиллями освітніх закладів, громадських, благодійних організацій та об’єднань, сім’ї, органів державного управління, музеїв, бібліотек тощо.
Для створення урочистої атмосфери під час заходу рекомендовано використовувати українську символіку (святково прибране приміщення й учасники), а також відповідні наочні засоби навчання із цієї теми (див. додаток 3). Заходи можуть бути відкритими для паралельних класів, учнів певної вікової категорії, батьківської громадськості тощо.
Ми пропонуємо орієнтовну тематику Уроку духовності у загальноосвітніх навчальних закладах:
· “Історія однієї долі, яка змінила Україну”
· “Уроки мудрості. Уроки життя”
· “Освіченість і духовність – шлях до добробуту”
· “Збереження духовної спадщини – обов’язок кожного”
· “Заслуги митрополита у становленні національної Церкви”
· “Від духовності до державності”
· “Шлях до відродження Церкви й культури”
· “Він змінив країну. Змінюй і ти!”
· “Вражаючі сторінки біографії митрополита Андрея”
· “Від маленького Романа до Великого Андрея”
· “Духовна спадщина Шептицького”
· “На перехресті світу й духу”
· “Андрей Шептицький – мистецтвознавець і меценат культури”
Життя у датах
Біографічна довідка. Хронологічна таблиця.
Дата
|
Події в житті Андрея Шептицького
|
29 липня 1865 року
|
Народився Роман-Марія-Олександр Шептицький в селі Прилбичі Яворівського повіту на Львівщині. Рід Шептицьких – це одна з найдавніших і найзаможніших українських боярських родин Галичини
|
1875–1883 року
|
Навчається у гімназіях св. Анни у Кракові та Франца-Йосифа І у Львові
|
Жовтень 1883 – червень 1884 року
|
Служба в привілейованому І австрійському полку уланів у Кракові, з якої було звільнено через хворобу суглобів
|
1884–1887 роки
|
Навчається у Вроцлавському й Краківському університетах
|
1 листопада 1887 року
|
Поїздка до Києва. Відвідує Києво-Печерську Лавру, зустрічається з В.Антоновичем – професором історії Київського університету, відомим українським археологом й етнографом, знайомиться з молодим М.Грушевським і літературознавцем та іконознавцем М. Петровим
|
19 травня 1888 року
|
Отримує титул доктора права Ягеллонського університету у Кракові
|
28 травня 1888 року
|
У 23-літньому віці вступає до Василіянського монастиря в Добромилі
|
1 липня 1888 року
|
Під час облечин [1] отримує ім’я Андрей
|
1888–1890 роки
|
Навчається на юридичному факультеті в Мюнхені, філософському – у Відні, Єзуїтській колегії у Кракові
|
17 вересня 1899 року
|
Папа Лев XIII призначає Андрея Станіславським єпископом
|
17 грудня 1900 року
|
Номіновано Галицьким митрополитом
|
12 січня 1901 року
|
Андрей Шептицький вступає на митрополичий престол як Львівський архієпископ, Галицький митрополит і єпископ Кам’янця-Подільського
|
17 січня 1901 року
|
Інтронізація у соборі св. Юра у Львові
|
2 січня 1903 року
|
Відкриває профінансоване ним товариство “Народна Лічниця” – українську статутну організацію і медичний заклад. Її мета – надання безкоштовної лікарської допомоги незаможнім людям
|
1906 року
|
Підтримує заснування жіночої гімназії Сестер-Василіянок у Львові
|
Жовтень 1908 року
|
Таємно подорожує всією Україною, Білоруссю, Литвою та Росію, закладає основи спільнот католиків східного обряду в Петербурзі та Москві
|
16 грудня 1913 року
|
Відкриває заснований ним Український національний музей у Львові
|
15 серпня 1914 року
|
Пише Меморандум до австрійського уряду про майбутній устрій Української Держави
|
26 вересня 1914 року
|
Арешт Шептицького росіянами. Роки вигнання він проводить у Російській імперії. Проте час, коли відбував ув’язнення в Новгороді, Курську, Суздалі та Ярославлі Шептицький використовує для поширення ідей греко-католицької церкви
|
Березень 1917 року
|
Згідно з рішенням Тимчасового уряду Росії, митрополита Андрея звільнено з ув’язнення. Він подорожує до Києва, Петербурга, Москви. Організовує в Петербурзі Синод Російської католицької церкви і призначає отця Леоніда Федорова головою для католиків візантійського обряду в Росії
|
У квітні 1917 року
|
Шептицький знову відвідує Київ. Зустрічається з діячами Центральної Ради
|
Червень 1917 року
|
Створює в Києві Генеральний вікаріат [2] для Східної України; іменує своїм вікарієм о. Михайла Цегельського
|
12 жовтня 1918 року
|
Підписує повідомлення Української Парламентарної Репрезентації про утворення самостійної Української Держави в межах Австро-Угорщини
|
19 жовтня 1918 року
|
Обрано членом Національної Ради ЗУНР
|
Квітень 1921 – серпень 1923 року
|
Поїздки до Бельгії, Голландії, Великобританії, Канади, США, Бразилії, Аргентини, Італії, Австрії, де відстоює права українців та інтереси Української Держави
|
Жовтень – листопад 1923 року
|
Засновує Богословське Наукове Товариство зі щоквартальником “Богословія”
|
1928 року
|
Засновує Греко-католицьку богословську академію у Львові
|
1933 року
|
Під час Голодомору започатковує акцію зі збору продуктів для голодуючих на Наддніпрянщині, але радянський уряд відмовляється від цієї допомоги
|
Березень 1938 року
|
Відкриває Український шпиталь ім. Андрея Шептицького
|
Листопад 1938 року
|
Вітає проголошення Карпатської України та благословляє її прем’єра Августина Волошина
|
9 жовтня 1939 року
|
Висвячує собі наступника – єпископа Йосипа Сліпого
|
1941 року
|
З його благословення відбувається проголошення Акта відновлення Української держави
|
Липень 1941 року
|
Обрано почесним президентом Української Національної Ради у Львові
|
Січень 1942 року
|
Підписує спільний лист українських державно-політичних діячів до Гітлера з протестом проти німецької політики на Сході
|
1944 року
|
Очолює Всеукраїнську Національну Раду
|
1941 – 1944 року
|
Започатковує й очолює кампанію з переховування євреїв, до якої залучає велику кількість духовенства Студійського уставу. Рятує життя понад 150 євреям
|
1 листопада 1944 року
|
Помирає в Митрополичих палатах собору св. Юра у Львові. Поховано у підземеллі Святоюрського собору
|
5 грудня 1958 року
|
При Вікаріаті в Римі офіційно розпочато беатифікаційний процес митрополита Андрея
|
16 липня 2015 року
|
Папою Франциском затверджено декрет, який стосуються визнання героїчних чеснот митрополита Шептицького на прославу
|
Головні напрямки діяльності митрополита Андрея Шептицького:
Розвиток Церкви
Таємно подорожуючи всією Україною, Білоруссю, Литвою та Росію, він закладає основи спільнот католиків східного обряду. У Києві створює Генеральний вікаріат для Східної України.
З ім’ям Андрея Шептицького пов’язують відродження Свято-Успенської Унівської Лаври у Львівській області.
Шептицький засновує Греко-католицьку семінарію, передавши їй понад 4 тис. цінних книг із власної бібліотеки. Пише листи до пастви, присвячені вихованню молоді, моральним засадам християнської родини.
Силами Шептицького було збудовано чимало храмів і монастирів. Напередодні Другої світової війни під його “рукою” налічувалося вже 4400 церков і каплиць греко-католицького обряду, богословська академія, 5 духовних семінарій, 127 монастирів, виходило 9 друкованих періодичних видань.
Допомога сиротам
Андрей Шептицький був загальновизнаним благодійником і меценатом. Найбільшу підтримку він надавав сиротам і молоді. Так, однією з найважливіших акцій Шептицького стала допомога вдовам і сиротам священників, яку він домігся як член Палати Панів.
Андрей щедро допомагав сестрам Василіянкам у фінансуванні їхнього сиротинця, особливо дбав про добре харчування сиріт. У 1925 році монахи Студити побудували з його допомогою новий центр у Львові, де розмістився сиротинець.
За підтримки митрополита в Унівській лаврі відкрито притулок та сиротинець для дітей віком до семи років. У Львові та інших містах Галичини діяли притулки, яким він допомагав. За його сприянням засновано т.зв. “Порадню матерів” у передмісті Львова під егідою Товариства опіки над молоддю в купленому та подарованому митрополитом будинку “Дитячі ясла” й “Українську лічницю” (лікарню), де найбідніші люди отримували безкоштовну медичну допомогу.
Під особливою опікою Шептицького перебували тисячі воєнних сиріт Першої світової війни. З нагоди повернення митрополита із російського заслання в 1917 pоці галицька громада заснувала Фонд імені Андрея Шептицького. Митрополит за рахунок власних коштів збільшив уставний капітал Фонду уп’ятеро та заснував притулок для сиріт у Львові.
Показовим є той факт, що під час подорожі за океан в 1921–1922 роках Шептицький також збирав фонди для воєнних сиріт, в тому числі економлячи на власних витратах.
Не забував Владика і про тих українців, яких неволя й злидні гнали на заробітки до Америки, Німеччини й інших країн. Він домігся у Ватикані дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді та вікаріату в Боснії.
Підтримка молоді
Шептицький сприяє видавництву журналів для молоді “Наш приятель”, “Поступ”, “Українське юнацтво”. Підтримує школи для ремісничої та гімназійної молоді, організації “Пласт”, “Луг”, “Сокіл-Батько”, “Українська молодь Христові”. Чималу суму грошей пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів. Починаючи з 1901 року, митрополит щороку утримував 40 бідних юнаків і дівчат, допомагаючи їм здобути освіту.
Підтримка освітніх проектів
Митрополит активно ініціює та фінансово підтримує освітні проекти. Так, у Львові на власні кошти будує середні школи, надає матеріальну допомогу приватним закладам освіти імені М. Шашкевича, Б. Грінченка, Князя Данила.
Водночас Андрей щедро спонсорує приватне народне семикласне шкільництво, яке вели сестри Василіянки і товариство “Рідна школа”. Він подарував йому чотири будинки. На кошти Митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського. Він також надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у найкращих навчальних закладах Європи. Крім того, матеріально допомагав як окремим українським студентам, так і цілим товариствам.
Наукові проекти
У Римі відкрив Українську історико-церковну місію з метою пошуку, копіювання та публікації документів з ватиканських і римських архівів, які мають відношення до України. У 1928 році він заснував Греко-католицьку богословську академію у Львові. У 1929 – Богословське наукове товариство. Особливу увагу приділяв вихованню молоді в дусі християнської моралі, національного патріотизму, загальнолюдського гуманізму.
Утворив Науковий інститут, пов’язаний із Львівською богословською академією.
Музейна та бібліотечна справи
Митрополит Андрей був щедрим меценатом українського мистецтва, на якому добре розумівся. Так, він заснував Український національний музей у Львові, купив у 1905 р. для нього спеціальне приміщення. Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі колекцію іконопису. Виділяв кошти на діяльність Українського народного музею “Гуцульщина” в Коломиї, допомагав іншим музеям та культурним закладам, навіть, іноземним. Лише Національному музею він передав у 1931 році колекцію із 9880 предметів. Серед них – рукописи XV–XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI–XVIII ст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення. Заснував єпархіальну бібліотеку в Станіславові і передав туди 4000 книг з особистої бібліотеки
Бізнесові проекти
Митрополит Андрей був ініціатором і меценатом Земельного банку у Львові, допомагав розбудовувати Іпотечний банк, товариство взаємного страхування “Дністер”. Також заснував у митрополії шість заводів, зокрема кахельний і цегельні. Утворив “Маслосоюз” і “Центросоюз” – спілки кооперативів, які спеціалізувалися на виготовленні та продажі господарської продукції.
Політична діяльність і дипломатія
Працюючи за різних політичних режимів (Австро-Угорська монархія, Польща, радянська влада), він ішов на розумні компроміси, не відступаючи проте, від головної мети. Його обрано членом Національної Ради ЗУНР, почесним президентом Української Національної Ради у Львові, а згодом – Всеукраїнської Національної Ради. Завдяки зусиллям Митрополита Андрея Ватикан де факто визнав УНР.
У дипломатичних поїздках до Бельгії, Голландії, Великобританії, Канади, США, Бразилії, Аргентині, Італії, Австрії відстоював права українців та інтереси Української Держави. З його благословення 30 червня 1941 року відбулося проголошення Акта відновлення Української держави.
Допомога жертвам Голодомору
Шептицький не залишився осторонь тих процесів, що відбувались на підрадянській Україні і разом з іншими єпископами різко засудив Голодомор 1932–1933 років. У цей час ним була започаткована акція зі збору продуктів для голодуючих на Наддніпрянщині, але радянський уряд відмовився від цієї допомоги.
Порятунок євреїв в роки Голокосту
У роки нацистської окупації під час Голокосту на Галичині митрополит врятував життя понад 150 євреям. Він започаткував і очолив кампанію з їх переховування, до якої залучив велику кількість духовенства. За вказівками митрополита євреям видавали фальшиві документи, зокрема, свідоцтва про хрещення, організовували дитячі притулки при монастирях, де перебували єврейські діти.
Літературна спадщина
Митрополит залишив по собі величезний літературний спадок. Зокрема, пастирські послання, трактати, серед яких: “Україна в передсмертних судорогах”, яке засуджувало жорстоку політику Голодомору, “До духовенства й вірних Станіславівської єпархії (1899–1904)”, “Як будувати рідну хату?” де виклав і обґрунтував ідею об’єднаної України, в якій мала бути створена одна Соборна церква, “Про обряди”, “Вірність традиції”. Крім того, митрополит видав чималу кількість статей і звернень як до пастви, так я до високопосадовців іноземних держав.
Вшановуючи постать митрополита, маємо говорити про те, що духовні й матеріальні результати його діяльності сягають далеко за межі Західної України. Його всеукраїнський і світовий спадок вражає масштабами, багатогранністю й розмаїттям.
Настанови Андрея Шептицького, які актуальні й сьогодні [3]:
1. “Демократія і свобода, і участь усього народу у виконуванні керівної влади може йому обіцяти мир, добробут і щастя”.
2. “На чому ж опреться єдність хати? На національній єдності. Український народ є одним народом, дехто навіть хоче сказати – одним організмом, тому й належить йому стати і суцільним національним витвором”.
3. “Браття мої милі! Коли любите свої діти і свій нарід, коли дбаєте о щастє і здоровлє, жийте морально, не убивайте самі себе, не убивайте своїх дітей, не марнуйте неморальністю основних, фізичних сил народних! Бійтеся гріха, бійтеся тих страшних наслідків, які наносить неморальність на кождого зосібна, на родину, на цілий народ!”
4. “Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бути ненавистю, ані не сміє накладати обов’язків, противних вірі. Те, що видавалося б патріотизмом, а було ненавистю або противилося би вірі, не є правдивим патріотизмом”.
5. “Легше часом кров пролити в однiй хвилi ентузiазму, нiж довгi роки з трудом виконувати обов’язки, зносити спеку дня i жар сонця, злобу людей i ненависть ворогiв, брак довiр’я своїх i недостачу помочi вiд найближчих; i серед такої працi аж до кiнця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврiв перед перемогою, анi винагороди перед заслугою!”
6. “Справедливість постає в тому, що блаженні в небі віддають кожному те, що йому належиться”.
7. “Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої, та буде обнімати цілий наш народ. Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високо розвинутим державам…”
8. “Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільнила чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі”.
9. “Мусимо, однак, від усіх домагатися залишення раз на все всяких партійних роздорів і внутренної партійної боротьби. Хто приносить нам домашню війну, той шкодить народній справі навіть тоді, коли б для неї мав і великі заслуги… партійні роздори є національним злочином, якого терпіти не можемо”.
10.“Життя – це мистецтво, а його твори – це дiла розуму й волі, цілої людської душі”.
11. “Чоловік лінивий, до праці тяжкий, буде тягарем і для родини, і для цілої громади; не лишень маєток змарнує, а й через лінивство стане з часом нездатним до праці”.
12. “Ми, українці, більше, може, ніж інші народи світу, маємо важливі і глибокі причини бажати справедливого поєднання народів, що між собою ведуть війну, і порозуміння в любови тих віросповідань, що усталюють та поглиблюють чвари між людьми”.
13. “Всі суспільні групи, що представляють інтерес одної суспільної верстви або одної частини суспільности, не зможуть єднати всіх людей, тому часто ведуть їх до взаємної боротьби і в самих своїх принципах борються не лише проти супротивних принципів, але і з їх прихильниками”.
14. “Нехай майбутні покоління візьмуть в свої руки торгівлю і промисел, бо слабкою завжди є суспільність, що свого промислу не має; убогою суспільність, в котрій торгують чужинці”.
15. “Багатство обіцяє щастя, а часто дає нещастя – обіцяє життя, а дає смерть. Обман є в тому, що багатство видається невинним, видається добром, а веде в гріх...”
16. “Не та суспільність щаслива і багата, котра численних має теоретиків, а та, котра в кожнім напрямі сама себе забезпечує”.
17. “Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина… Завдання Українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів”.
18. “Могутньою та такою, що забезпечує щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнорідних частин, а подібним до моноліту організму, себто тілом, оживленим одним духом”.
Корисні інтернет-посилання:
1. Альбом, присвячений Шептицькому: унікальні фото розкажуть більше, ніж текст [Електронний ресурс] // Інформаційний ресурс УГКЦ [сайт]. – 14.08.2015. – Режимдоступу:http://news.ugcc.ua/articles/albom_prisvyacheniy_sheptitskomu_un%D1%96kaln%D1%96_foto_rozkazhut_b%D1%96lshe_n%D1%96zh_tekst_74517.html
2. Гайова О. Климончук О. Сироти називали його “найкращий мій татусь” [Електронний ресурс] // Газета “День” [сайт] / Гайова О. Климончук О. – 19.02.2015 – Режим доступу: http://m.day.kiev.ua/uk/article/istoriya-i-ya/v-ukrayini-tryvaye-rik-andriya-sheptyckogo
3. Гунчак Т. Коли я називаю Андрея Шептицького святим, я не перебільшую [Електронний ресурс] // Історична правда [сайт] / Гунчак Т. – 11.12.2010 – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/12/11/8491/
4. Лозинська Ю. Андрей Шептицький: мільйонер, що став праведником [Електронний ресурс] // Газета “Експрес” [сайт] / Лозинська Ю. – 30.07.2015. Режим доступу:http://expres.ua/main/2015/07/30/145549-andrey-sheptyckyy-milyoner-stav-pravednykom
3. Митрополит Андрей Шептицький [Електронний ресурс] // Інформаційний ресурс Українського інституту національної пам’яті [сайт]. – Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/publication/mitropolit-andrei-sheptitskii
4. Носкіна Н., Захаров Д. Андрей Шептицький – предстоятель Української греко-католицької церкви. До 150-річчя від дня народження (Матеріали до бібліографії з газетної періодики) [Електронний ресурс] // Носкіна Н., Захаров Д. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/node/2266
5. Слобожаніна Н. Митрополит Андрей: ювіляр, блаженний, правденик [Електронний ресурс] // Інформаційний ресурс Українського інституту національної пам’яті [сайт] / Слобожаніна Н. – Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/news/mitropolit-andrei-yuvilyar-blazhennii-pravednik
6. Терещук Г. Митрополит Андрей Шептицький – найвеличніша церковна постать в історії української Церкви [Електронний ресурс] // Кредо [сайт] // Терещук Г. – Режим доступу: http://www.credo-ua.org/2012/06/65250
7. Терещук Г. Чому митрополит Андрей Шептицький готовий був прийняти мученицьку смерть? [Електронний ресурс] // Свобода [сайт] / Терещук Г. – 05.10.2015. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/27158625.html
8. Турій О. Митрополит Шептицький і політика [Електронний ресурс] // Український католицький університет [сайт] / Турій О. – 18.05.2015. – Режим доступу: http://ucu.edu.ua/library/25185/
9. Турій О. Митрополит Андрей (Шептицький) про християнські засади політичного життя [Електронний ресурс] // Інститут історії церкви Українського католицького університету [сайт] / Турій О. – 25.05.2015. – Режим доступу: http://ichistory.org.ua/blog/2015/05/25/mytropolyt-andrej-sheptyts-kyj-pro-hrystyyans-ki-zasady-politychnogo-zhyttya/
10. Формула успіху: 365 днів на рік. Андрей Шептицький [Електронний ресурс] / 29.07.2012. – Режим доступу: http://365dniv.blogspot.com/2012/07/blog-post_29.html
11. Центральний державний історичний архів України в м. Львові [Електронний ресурс. Інформаційний портал] / Режим доступу: http://tsdial.archives.gov.ua/?url=/gallery/gallery1/
12. Як митрополит Шептицький створив музей і подарував мистецьку колекцію [Електронний ресурс] // Дивен світ [сайт]. – 02.07.2015. – Режим доступу: http://dyvensvit.org/articles/105700.html
Література, яка висвітлює життя та діяльність митрополита УГКЦ Андрея Шептицького:
1. Гайковський М. УГКЦ в часи митрополитування Андрія Шептицького // Київська Церква / Гайковський М. – 2001. – №1-3. – С. 32–48.
2. Гель І. Митрополит Андрій Шептицький і українська національна ідея // Літературна Україна / Гель І. – 1996. – 8 лютого.
3. Кам’янський П. Митрополит Андрій Шептицький та єпископ Григорій Хомишин в боротьбі за українську церкву і державність у першій половині ХХ століття // Схід / Кам’янський П. – 2006. – №4. – С. 66–70.
4. Кравченюк О. Хроніка життя і діяльності митрополита Шептицького // Патріярхат. За єдність церкви і народу / Кравченюк О. – 1990. – Ч 6. – С. 20–22.
5. Красівський О. За українську державу і церкву. Громадська і суспільно-політична діяльність митрополита А. Шептицького в 1918 - 1923 рр. - Львів, 1996. – 84 с.
6. Лаба В. Митрополит Андрій Шептицький. Його життя і заслуги / Лаба В. – Львів : Свічадо, 1990. – 62 с.
7. Ленцик Василь. Визначні постаті Української Церкви: Митрополит Андрей Шептицький і Патріярх Йосиф Сліпий / Наукове товариство ім. Шевченка / Анна Ленцик-Павлічко (ред.). – Л.: Свічадо, 2001. – 608 с.
8. Мартирологія українських церков у чотирьох томах. Т. ІІ. Українська католицька церква. Документи, матеріали. Християнський самвидав України / Під ред. О. Зінкевича, Т. Лонгина. – Торонто, 1985. – 839 с.
9. Митрополит Андрей Шептицький: документи i матерiали, 1941–1944 / сост. Ж.Ковба ; науч. ред. А. Кравчук. – К. : Дух i лiтера, 2003. – 314 с.
10. Митрополит Андрей Шептицький: матеріали та документи (1865–1944 рр.) / Я.Ю.Заборовський (ред.). – 2 вид., доп. – Л.: Фірма “Олір”, 1995. – 176 с.
11. Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів держаної безпеки (1939–1944 рр.) – К.. : Українська Видавнича Спілка, 2005. – 480 с.
12. Сергійчук В.І. Українські державники: Андрей Шептицький / В. Сергійчук. – 2015
13. Твори слуги Божого митрополита Андрія Шептицького. Пастирські листи. Том ІІ. – Тороно, 1965. – 277 с.
14. Терещук Г. Думанська О. Шептицький від А до Я / Терещук Г. Думанська О. – Вид-во Старого Лева, 2015.
15. Цвенгрош Г. Апостольський Престол і митрополит Андрій Шептицький / Цвенгрош Г. – Львів, 1992. – 37 с.
16. Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький / Цегельський Л. – Львів : Місіонер, 1995. – 77 с.
Перелік художніх і документальних фільмів, присвячених А. Шептицькому
№
|
Назва картини
|
Рік випуску
|
Країна
|
Режисер, автор
|
Художні фільми
| ||||
1.
|
“Владика Андрей”
|
2008
|
Україна
|
О.Янчук
|
Документальні фільми
| ||||
2.
|
“Андрей Шептицький “Світильник істини”
|
Україна
| ||
3.
|
“Зближаються часи”
|
1994
|
Україна
|
О.Столбова
|
4.
|
“Митрополит Андрей Шептицький”
|
Україна
|
Кіностудія Контакт
| |
5.
|
“Слобожанська місія Великого митрополита”
|
2015
|
Україна
| |
6.
|
“Спадщина Андрея Шептицького”
|
2009
|
Україна
|
Т.Пастернак
|
Мультиплікаційний фільм
| ||||
7.
|
“Андрей Шептицький – світло любові”
|
2013
|
Україна
|
УГКЦ
|
Лист МОН України від 1/9-380 від 10.08.2015 «Щодо методичних рекомендацій для учнів 4-х та 7-х класів загальноосвітніх навчальних закладів»
Щодо методичних рекомендацій для учнів 4-х та 7-х класів загальноосвітніх навчальних закладів
Управління (департаменти) освіти і науки обласних, Київської міської
державних адміністрацій
Інститути післядипломної педагогічної освіти
Загальноосвітні навчальні заклади
Щодо методичних рекомендацій
для учнів 4-х та 7-х класів загальноосвітніх
навчальних закладів
Міністерство освіти і науки надсилає для практичного використання методичні рекомендації щодо використання навчальної літератури у загальноосвітніх навчальних закладах при вивченні предметів інваріантної складової навчального плану у 4 та 7 класах 2015/2016 навчального року.
Просимо довести їх до відома керівників загальноосвітніх навчальних закладів та вчителів.
Заступник Міністра П. Полянський
Бєскова, 481-32-01
Діюча у 2015 - 2015 навчальному році програма
з історії України
з історії України
Нова програма з історії України (7 клас) містить суттєві зміни порівняно із попередньою. Вони стосуються як змісту, так і впровадження елементів сучасних методів навчання і, що не менш важливо, історичної термінології.
У шкільний курс вводиться термін «Русь-Україна», який з кінця ХІХ ст. увійшов у науковий обіг, а згодом — у шкільні підручники на українських землях, непідконтрольних Росії. У силу політичних та ідеологічних причин у підросійській Наддніпрянській Україні і в СРСР цей термін вважався ворожим, буржуазно-націоналістичним, а його вживання каралося як прояв антирадянської діяльності.
Термін «Русь-Україна» ввів до наукового обігу київський професор Володимир Антонович у другій половині ХІХ ст. Науково обґрунтував цей термін найавторитетніший історик України Михайло Грушевський. Радимо пояснити учням, що літописці вживали терміни «Русь» і «Руська земля» для означення держави ІХ–ХІІІ ст. у Центрально-Східній Європі.
Пізніше історики називали цю державу КиївськаРусь, Русь-Україна або Київська держава. Русь-Україна — тому, що політичним, господарським і культурним центром цієї величезної середньовічної імперії були землі сучасної України. А Київська Русь — тому, що назва столиці цієї імперії — Київ. Введення таких назв Русі потрібне було й для того, щоб відрізнити її від пізніших держав, які згодом утворились на її території: Галицько-Волинської Русі, Литовсько-Руської держави, Московської Русі. Мешканців Русі-України літописи іменували руссю, або русинами.
У нині діючій програмі передбачено перший урок «Історія України в стародавні часи» присвятити повторенню матеріалу, що вивчався у шостому класі. Цієї теми немає в підручниках, надрукованих у 2007 році, тому пропонуємо можливий варіант викладу цього матеріалу.
Повторення.Історія України в стародавні часи
Хто такі Homo sapiens і що вам про них відомо з курсу «Історія Стародавнього світу»?
Вивчаючи історію Стародавнього світу, ви дізналися, що слово історія грецького походження, і означає воно «розповідь про те, що було». Історія —це наука, яка вивчає минуле людства від часів появи первісної людини і до сьогодні.
Історія людства розпочалася з виробництва найдавнішими людиноподібними істотами найперших знарядь праці. Створення речей, яких немає в природі — артефактів — це той рубіж, що відділяє найдавніших людей від тваринного світу. Ці вироби — ручні рубила, скребки, ножі виготовлялись із твердих порід каменю. За матеріалом, який служив переважно для виготовлення знарядь праці і зброї, вчені назвали найдавніший період людської історії кам’яним віком. За ним ішли мідно-кам’яний, бронзовий і ранній залізний вік.
Кам’яний вік — найдовший. Він тривав близько трьох мільйонів років. Цей відрізок людської історії був не лише найтривалішим, але й дуже плідним, результативним. Протягом кам’яного віку людиноподібна істота, яка виділилась з тваринного світу, перетворилась на людину сучасного фізичного типу (Homo sapiens). Люди навчились виготовляти різноманітні знаряддя праці та зброю, користуватись, а згодом і добувати вогонь, готувати їжу, споруджувати житло, виготовляти одяг. У давньокам’яному віці (палеоліті) зародилось мистецтво й первісні релігійні уявлення.
 |  |
Найдавніші петрогліфи на теренах України (історико-археологічний музей-заповідник «Кам’яна Могила», м. Мелітополь)
|
Полювання
з використанням луків і стріл |
Сліди перебування людиноподібних істот — пітекантропів — на території України за часів палеоліту археологи виявили на Закарпатті, у печерах Криму та на берегах річок Дністер і Південний Буг. Найдавніша стоянка первісних людей на території України, виявлена на Закарпатті біля с. Королеве, датується близько одного мільйона років тому. Пітекантропи прийшли в Центрально-Східну Європу з Африки через Близький Світ і Балкани.
Знаряддя праці, залишені на землях сучасної України, подібні до знахідок зі стоянок у Німеччині, Польщі та Словаччині. Тобто із самого початку людської історії територія України розвивалась як складова частина Європи.
У середньому кам’яному віці — мезоліті — унаслідок танення льодовиків у Європі сформувалась сучасна система річок і озер. Прильодовикові степи заросли лісами. Винайдення лука і стріл, гарпуна і гачків для лову риби робили полювання й рибальство успішнішим. Чисельність людей у первісних общинах зростала, а кількість звірини, риби та дикорослих плодів зменшувалась. Навколишня природа вже не могла забезпечити продуктами харчування зрослу кількість населення. Настала криза мисливства і збиральництва — привласнювальної форми господарства.
У новому кам’яному віці (неоліті) поступово відбувся перехід від привласнювального господарства до відтворювального (землеробства та скотарства). У пошуках їжі люди навчились власноруч вирощувати їстівні плоди; приручили, а згодом і одомашнили деяких тварин.
Первісні землероби залишались постійно жити біля своїх оброблених ділянок землі. Так з’явились осілі народи на відміну від мисливців і скотарів, які рухалися разом зі стадами тварин. У постійних оселях була змога використовувати крихкий посуд з випаленої глини — кераміку. У таких житлах знайшлося місце й громіздкому ткацькому верстату.
Отже, землеробство потягнуло за собою не лише осілий спосіб життя, будівництво постійних жител, а й зародження ремесел: гончарства й ткацтва. Переміщення вантажів для будівництва жител і храмів підштовхнуло людство до геніального винаходу — з’явилось колесо. Поступово двоколісний візок замінив первісні сани.
Перші землероби і скотарі з’явились в Україні у межиріччі Південного Бугу та Дністра тоді ж, коли й на інших землях Центрально-Східної Європи.
Землеробство й тваринництво забезпечували людей продуктами харчування надійніше, ніж полювання та збиральництво. Кількість населення знову зросла і використання недосконалих кам’яних, кістяних і дерев’яних знарядь праці вже не задовольняло вимог виробництва. Люди знайшли надійніший матеріал — мідь, яка трапляється в природі у вигляді самородків. Мідні вироби почали витісняти кам’яні. Цей період в історії називають мідно-кам’яним, або енеолітом.
Саме на цю епоху припадає існування в Україні Трипільської археологічної культури. Племена трипільців проживали на нашій землі протягом понад 2500 років. Трипільська культура найбільшого розвитку сягнула у IV–III тисячолітті до нашої ери. Вона поширилась у лісостеповій смузі Правобережної України, а в районі Переяслава — і на Лівобережжі.
ЦІКАВО ЗНАТИ
Поселення трипільців Трипільська кераміка
Найчастішими символами носіїв трипільської культури були Сонце і тур-бик. В окремих групах трипільських поселень, за підрахунками археологів, знаки тварин становлять 14 % від усіх відомих знаків, серед них: тур-бик — 49,4 %, олень — 2,4 %, коза — 2,4 %, птахи — 1,4 %. Це свідчить про те, що тур-бик був основною тотемною твариною трипільців. Крім того, ці відомості можуть вказувати на тура, як тварину, яку переважно розводили в трипільських поселеннях.
|
Учені-археологи називають цю культуру Кукутені-Трипілля, оскільки її носії прийшли в Україну з території сучасної Румунії та Молдови. Трипільські племена були не єдиним населенням земель, на яких розташована нинішня Україна. Але саме вони досягли найвищого рівня розвитку й зупинились на порозі цивілізації, коли виникають міста, писемність і держава.
Трипільців поглинули племена індоєвропейської мовної сім’ї. За добибронзи (III–II тис. до н. е.) Євразійський степ, Центрально-Східна Європа, у тому числі й землі нинішньої України та Східне Середземномор’я стали територіями, де розселилися індоєвропейські народи. Саме з них згодом виділилися наші предки — слов’яни.
До індоєвропейців належали народи епохи раннього залізного віку — кіммерійці, скіфи та сармати. Вони заселяли переважно степову зону сучасної України у період ІХ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. Геродот називає чотири групи скіфського населення — царські скіфи,скіфи-скотарі,скіфи-землероби і скіфи-орачі. Царські скіфи і скіфи-скотарі були власне скіфами. У згадуваних давньогрецьким істориком Геродотом скіфах-землеробах і скіфах-орачах сучасні вчені вбачають предків слов’ян.
Пектораль з кургану Товста Могила (Дніпропетровська область).
Маса1150 г , діаметр — 30,6 см
Маса
У той час, коли в степах жили скіфи, у зручних для мореплавства місцях Північного Причорномор’я поселились давні греки. Вони створили тут міста-держави (поліси), які торгували з місцевим населенням. Таким чином, землі сучасної України були поєднані з давньогрецькою, а згодом — греко-римською цивілізацією.
За часів Великого переселення народів (IV–VII ст. н. е.) землями сучасної України на південь і захід, до кордонів багатої Римської імперії рухались племена варварів. Велике переселення народів поклало край пануванню Риму і завершило історію Стародавнього світу.
Привласнювальна й відтворювальна форми господарювання.
Трипільська археологічна культура. Кіммерійці, скіфи, сармати, варвари. Велике переселення народів
|
Завдання та запитання
1. Схарактеризуйте основні події історичного розвитку людства в стародавню добу.
2. Які факти свідчать, що протягом стародавньої доби розвиток населення сучасних українських територій є складовою загальноєвропейської історії?
3. Дайте визначення термінам, які є в схемі, та доповніть її хронологічними межами
ПАЛЕОЛІТ → МЕЗОЛІТ → НЕОЛІТ → ЕНЕОЛІТ → БРОНЗОВИЙ ВІК → ЗАЛІЗНИЙ ВІК
4. Поясніть різницю між привласнювальним та відтворювальним способами господарювання.
5. Який спосіб господарювання притаманний періоду: а) палеоліту; б) неоліту?
6. Який метал першим почали обробляти люди? Складіть усне оповідання про те, як людина здогадалася використати цей метал. Уведіть у розповідь персонажів. Сформулюйте наприкінці розповіді значення цієї події для еволюції людства.
7. Собака — це вовк, який вирішив жити серед людей. Що, на вашу думку, спонукало його до цього? Яка користь була від цього людям?
8. Розгадайте ребус. Які різновиди явища, яке позначає слово-відгадка, були поширені в первісному суспільстві?
100 см ’’ 
’
9. Розгляньте ілюстрації на с. 8–12. Який період стародавньої історії України ілюструє кожна з них?
10. Покажіть на карті, де жили трипільці, кіммерійці, скіфи, а також, де були розташовані античні міста-держави Причорномор’я.
11. Як на вашу думку, чи можна скласти повне уявлення про життя скіфів, досліджуючи тільки одну знахідку тієї доби — пектораль з Товстої Могили? Чому?
Під час вивчення наступної теми «Вступ. Історія України в Середні віки. Періодизація. Джерела в історії України» пропонуємо використати матеріали підручників, що вийшли друком у 2007 році.Питання періодизації подати таким чином:
Періодизація середньовічної історії України
Середньовіччям вчені домовилися називати період історії від Великого переселення народів і падіння Західної Римської імперії (476 р. н. е.) до відкриття Америки Христофором Колумбом (1492 р.).Тобто, умовно, — від кінця V ст. до кінця XV ст.
Середні віки поділяють на:
Ÿраннє Середньовіччя (VI–IX ст.) — часи розселення слов’янських племен на території сучасної України та виникнення тут ранньодержавних утворень — племінних княжінь;
Ÿкласичне Середньовіччя охоплює кінець IX ст. – середину ХІІІ ст., тобто існування могутньої давньоукраїнської держави, яку історики називають Україна-Русь, абоКиївська Русь;
Ÿпізнє Середньовіччя (друга половина ХІІІ ст. – кінець ХV ст.) — розквіт і занепад Галицько-Волинської держави та входження українських земель до складу сусідніх країн.
Періодизація історії України збігається з періодизацією Середньовіччя інших країн Європи. Це не випадково. Україна розташована в Центрально-Східній Європі, отож загальноєвропейські історичні процеси не оминули її. Тому природно, що історія України є складовою європейської історії.
Матеріали підручників під час вивчення тем розділу І «Виникнення та становлення Русі–України» за новою Програмою пропонуємо використати таким чином:«Розселення слов’янських племен на території України»; «Господарство східних слов’ян. Суспільний устрій. Вірування. Сусіди східних слов’ян».
При висвітленні питання «Вірування» варто наголосити, що наші предки були язичниками.
Язичництвом називають дохристиянські вірування. Люди поклонялись духам померлих предків, закликаючи їх допомагати живим. Давні слов’яни регулярно (залежно від пір року) здійснювали обряди — установлені звичаєм дії, щоб забезпечити добрий урожай, приплід худоби, улов риби і здобич на полюванні. Для цього духам предків, а також володарям лісів — лісовикам, води — водяникам, хати — домовикам тощо приносили подарунки — жертви.
Із писемних джерел та фольклору нам відомо, що слов’янські племена мали своїх богів: Дажбога (божество, що дає блага), Сварога (бог вогню, захисник ковалів), Стрибога (бог вітру), Велеса ( захисник худоби), Перуна (володар блискавок і захисник воїнів) тощо.
Відомо нам і про язичницьке свято Купала в дні літнього сонцестояння. Під час цього свята відбувалися масові купання, люди перестрибували через вогнище, що символізувало очищення. Окремі елементи цього свята дійшли до нашого часу.
Археологи не знайшли слідів великих язичницьких храмів на сучасних територіях України. Зате тут збереглися залишки святилищ у вигляді майданчиків-капищ із жертовниками. Очевидно, у центрі таких майданчиків були фігури ідолів — дерев’яних чи кам’яних статуй місцевих божків. Одна з таких статуй — Збруцький ідол — була знайдена у середині ХІХ ст. в річці Збруч на кордоні Тернопільської і Хмельницької областей.
Висвітлюючи питання «Утворення Русі-України. Київські князі: Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав», пропонуємо використати матеріали підручників, що вийшли друком у 2007 році.Певні труднощі для вчителя може викликати пропонована новою програмою тема уроку «Князь Святослав та його походи» у формі практичного заняття. Для підготовки та проведення такого уроку радимо використати матеріали підручників, що вийшли друком у 2007 році, а також посібник для вчителя «Лабораторно-практичні роботи у викладанні історії України». — К., 1996, автор Баханов К. О.
Вивчаючи теми розділу ІІ «КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА (РУСЬ–УКРАЇНА) наприкінці Х – у першій половині ХІ ст.», пропонуємо використати матеріали підручників, що вийшли друком у 2007 році.
Приступаючи до вивчення розділу ІІІ «КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА (РУСЬ–УКРАЇНА) у другій половині ХІ ст.» — першій половині ХІІІ ст.», учителю варто наголосити, що процес політичного роздроблення Русі-України не був раптовим і одномоментним. Він розпочався після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р.. За часів правління сильних і мудрих політиків Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого цей процес вольовими методами був призупинений. Після смерті Мстислава в 1132 р. Київська держава протягом кількох років остаточно розпалася на ряд самостійних і напівсамостійних князівств і земель.
Другим важливим моментом, який вимагає акцентування вчителя, є те, що процес роздроблення Київської держави не був чимось надзвичайним чи унікальним. Усі середньовічні імперії пройшли цей історичний етап свого існування.
Серед причин роздробленості Русі-України варто згадати ще й відсутність традиції законного, мирного успадкування великокнязівської влади. Не варто розцінювати роздробленість лише як негативне явище. У військовому сенсі поділ єдиної могутньої імперії на півтора десятки князівств-держав, безумовно, послабив збройні сили Русі. Але, з іншого боку, утворення самостійних князівств привело до їхнього швидкого політичного економічного та культурного розвитку, заснування нових міст — центрів ремесел, освіти і культури.
У цілому розділ ІІІ нової Програми значною мірою збігається з матеріалами підручників, що вийшли друком у 2007 році.
Щодо практичного заняття, радимо дібрати теми «Слово о полку Ігоревім» як історичне джерело». Матеріали до такої теми містяться на сторінках підручників.
Вивчаючи історію Галицько-Волинської держави ( розділ ІV нової Програми), радимо вчителю наголосити на кількох важливих моментах. Насамперед, Галицько-Волинська держава, яку в західних латиномовних джерелах хроністи називали Руським королівством, була другою в хронологічному порядку українською князівською державою. Вона — безпосередня і пряма спадкоємиця Русі-України.
Територія Галицько-Волинської держави охоплювала більшу частину земель (включно з Києвом), на яких проживало давньоукраїнське населення. Лише Чернігово-Сіверщина була поза впливом галицько-волинських князів.
Територіальна близькість до католицької Європи зумовила проникнення в давньоукраїнську державу західних впливів: титулування великих князів (Данила і Лева) королями, поява ремісничих цехів, а згодом — Магдебурзького (Німецького) права, самоврядування міст. Ці явища не були властиві іншим частинам колишньої Київської держави.
Щодо планування уроків, то тема «Утворення Галицько-Волинського князівства» збігається з матеріалами підручників, що вийшли друком у 2007 році. Наступні теми розділу ІV нової Програми теж близькі за змістом.
Згідно з новою Програмою зміст розділу V «УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ (друга половина ХІV – ХV ст.)» дещо відрізняється від попереднього введенням питання «Держава Феодоро в Криму. Утворення Кримського ханства. Гереї. Суспільний устрій та культура ханства».
Пропонуємо висвітлювати ці питання, використовуючи подані нижче матеріали.
Держава Феодоро та Кримське ханство
1. Середньовічна держава Феодоро
Герби князів Феодоро Цитадель Мангупа Фортеця Каламіта
Кримський півострів з античних часів був батьківщиною багатьох народів. Тут жили таври, скіфи, давні греки, сарматські племена аланів. З часів Великого переселення народів сюди перебрались частина готів, гунів, слов’ян.
У ранньому Середньовіччі за Крим боролись Хозарський каганат і Візантійська імперія. Розгром каганату у 965–968 рр. сприяв посиленню в Криму впливу Візантії.
У ХІІ ст. у степовій зоні півострова поселились половці. Візантійці контролювали південне морське узбережжя з розташованими там містами. Після захоплення Константинополя хрестоносцями у 1204 р. візантійські володіння в Криму стають зоною боротьби між Венеціанською і Генуезькою торговими республіками. Урешті після ряду угод із Золотою Ордою генуезці закріпили за собою південне узбережжя Криму. Центрами їхніх володінь стали портові міста Кафа (нині Феодосія), Джаліта (Ялта), Лупіко (Алупка) та ін.
У південно-західній частині Криму утворилося князівство Феодоро. Його столицею було місто того ж імені на горі Мангуп. Із письмових джерел відомо, що Феодоро було залежним від Золотої Орди. Найважливішими населеними пунктами, окрім столиці Феодоро (Мангуп), були фортеця і порт Каламіта, які пізніше отримали назву Інкерман, замок і поселення Фуна біля сучасної Алушти та замок на горі Сандик-Кая південніше сучасного Бахчисараю.
Населення князівства сповідувало православ’я. Місто Феодоро було центром митрополії, яка підпорядковувалася Константинопольському патріархові.
Етнічний склад населення був неоднорідний. Відомо, що там проживали греки, готи, алани, татари, караїми (нащадки хозар, які сповідують іудейську релігію; близько тисячі караїмів досі проживають у Криму).
Політика князівства базувалася на союзі з православною Візантією. Дружні відносини були у держави Феодоро і з кримським улусом Золотої Орди, а згодом — із Кримським ханатом. А ворогували феодорити з Генуезькою колонією в Кафі. Війни велися за володіння торговельним портом Чембало (Балаклавою).
У 1453 р. турки-османи оволоділи Константинополем. Слідом за столицею османи підпорядкували собі всі володіння зруйнованої Візантійської імперії. У 1475 р. сильний турецький флот захопив південне узбережжя Криму. Півроку оборонялась столиця Феодоро, але турки оволоділи містом, полонили і стратили його володаря. Після цього князівство Феодоро разом з генуезькими колоніями стало провінцією Османської імперії.
2. Утворення Кримського ханства. Гереї.
Під час монгольської навали на руські землі під владу монголів потрапив і Крим. Якщо Чернігівщина, Новгород-Сіверщина, Київщина та, певною мірою, Галицько-Волинська держава були у васальній залежності від монгольських ханів, то південноукраїнські землі та Крим, де проживали тюркомовні кочовики, зокрема половці, безпосередньо увійшли до складу Золотої Орди. Було створено улус (володіння монгольського хана на території Центральної Азії та Східної Європи) із центром у місті Солхаті (нині Старий Крим), який підлягав ханам Золотої Орди.
У XIII ст. до кримських міст почала переселятися значна кількість вірмен та італійців. Італійці, зокрема генуезькі купці, почали засновувати на Кримському узбережжі свої факторії (торговельні й військово-адміністративні населені пункти), що стали головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом.
Найбільшою факторією у Криму, заснованою в другій половині XIII ст. на місці давньої Феодосії, була Кафа, яка незабаром перетворилася на великий центр торгівлі. Недобру пам’ять Кафа залишила як невільницький ринок. Тут кримські воїни збували захоплених під час набігів на сусідні землі бранців, яких потім генуезькі купці вивозили до Генуї та Александрії, де продавали в рабство. Крім Кафи, генуезькими факторіями стали Чембано (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч), Тана в гирлі Дону та ін.
У давнину Кримський півострів називали «Таврією». У XIII ст. татари називали Кримом місто Солхат. Поступово, у XIV–XV ст., назва поширилася на весь півострів. («Кирим» у перекладі з татарської означає «рів, укріплення»).
Послаблення центральної влади в Золотій Орді призвело до її розпаду на окремі ханства й орди. Протягом 20-х – 40-х років ХV ст. під керівництвом нащадків Чингісхана — Гереїв — від Золотої Орди відокремилося Кримське ханство. У 1449 році Хаджі-Герей проголосив себе незалежним володарем Криму. Однак самостійним Кримське ханство було недовго. Незабаром воно потрапило в залежність до Османської імперії. У 1478 р. хан Менглі-Герей визнав себе васалом турецького султана (у країнах Сходу — титул монарха, а також особа, що носить цей титул)
* * *
Мандрівник Михалон Литвин у своїй книжці «Про норов татар, литовців і московитян» писав, що Хаджи-Герей народився у литовському місті Троках (нині Тракай) і перебував під охороною Великих князів Вітовта, а потім Сигізмунда. У 1428 р. він розпочав боротьбу за Крим. У 1443 р. Хаджі-Герей став зватися ханом (тоді ж закінчилася 48-річна боротьба за незалежність Криму від Золотої Орди). Створена ним у 1449 р. держава — Кримське ханство — проіснувала майже три з половиною століття. Перша столиця була в місті Солхат, а згодом (у 1432 р.) її перенесли в Бахчисарай.
Засновник держави, зміцнивши свою владу, побудував багато мечетей і шкіл, сприяв осілості, землеробству й ремеслам татар, допомагав християнським монастирям. До сьогодні збереглися руїни збудованої ним мечеті в унікальному печерному місті Чуфут-Кале та його усипальниця, де згодом поховали і його сина Менглі-Герея, онука Сахіб-Герея.
Утім самостійністю новостворена держава насолоджувалася недовго — за тридцять років Османська імперія зробила Кримське ханство своїм васалом. У Кафі поселився представник султана (Мегмеда ІІ Фатига), який збирав данину. Збирати було що: на той час Крим мав вигляд райського саду фруктів і овочів, своєрідним рогом достатку, наповненим різними сортами яблук, слив, черешень, кавунами й динями, горіхами, медом, відбірним виноградом. Вироби кримських ремісників цінувались у багатьох країнах. Крим був також визначним центром мусульманської освіти й мистецтв.
Цікавими є міжкультурні стосунки українців і кримських татар. Філарет Колесса та Микола Лисенко відзначали спорідненість мелодики пісень та інструментальної музики двох народів. Художник Микола Самокиш, який тривалий час жив у Криму, вказував на спільні мотиви в орнаментах вишивок, створених татарками й українками. Згодом виявилося, що подібною була й історична доля цих двох народів, об’єднаних однією Батьківщиною.
3. Суспільний устрій та культура Кримського ханства
Кримські хани зберігали зовнішні ознаки суверенітету: карбували власну монету, здійснювали судочинство, мали митний кордон та право на самостійні зовнішні відносини. Однак турецькі султани одержали два суттєві важелі впливу на ханат. Вони могли усувати і призначати ханів та залучати кримські війська до військових походів.
Кримський ханат за своїм державним устроєм був об’єднанням кочових племен, на чолі яких стояв воєнний ватажок — хан. Він був одночасно верховним головнокомандувачем, правителем і власником території. Йому належала п’ята частина воєнної здобичі. При ханові діяв дорадчий орган (діван), до якого входили його заступники, головний тлумач ісламу та беґи – ватажки татарських і ногайських племінних об’єднань. За віросповідною ознакою татари і ногаї були мусульманами.
У містах Криму проживало переважно немусульманське населення: греки, вірмени, євреї та інші. Відповідно до віросповідання вони організовувалися у самоврядні громади.
Кількість бранців — ясир (переважно з українських земель) у п’ять разів перевищувала кількість підданих кримського хана. У Криму була поширена практика відпускати рабів на волю. Колишні невільники, які залишались жити в ханаті, упродовж одного-двох поколінь зливалися з місцевим населенням, ставали членами мусульманських або інших віросповідних громад. Тож не дивно, що візерунки на татарських головних уборах повторюють узори київських і подільських вишиванок.
Культура Кримського ханату, як і його населення, була неоднорідною. Кримські татари розмовляли кримськотатарською мовою, у якій відчувався суттєвий вплив половецької. Нетюркські народи Криму виробили власні мови, що були близькі до кримськотатарської. Література Кримського ханату розвивалася під впливом перських і османських взірців.
Серед ремесел найбільшого розвитку набули оздоблення металевих виробів (чеканка, інкрустація), обробка шкіри та виробництво килимів. Значним був видобуток солі. Її вивозили на українські землі і до Османської імперії. У Східній Європі та в Туреччині користувалися попитом татарські луки. Однак найбільші прибутки населення Кримського ханату мало від воєн і работоргівлі.
Матеріали до інших тем розділу V Програми можна знайти у підручниках, що вийшли друком у 2007 році.
Діюча у 2015 - 2016 навчальному році програма із всесвітньої історії
До навчальної програми для 7 класу загальноосвітніх навчальних закладів із всесвітньої історії на 2015-2016 навчальний рік було внесено ряд змін, що вимагають критичного підходу, певної трансформації матеріалу порівняно з підручниками, виданими в 2007 році.
Навчальна програма для учнів 7 класу передбачає практичні заняття, яких не було в попередній програмі. Теоретичний матеріал до кожного з цих занять наявний у підручниках, виданих у 2007 році, що дозволяє ознайомитися з ключовими датами, особистостями, причинами, наслідкам та перебігом подій, специфічними історичними явищами та термінами. Практичні заняття мають на меті сприяти розвиткові в учнях 7-х класів аналітичного мислення, мовних навичок, злагодженої колективної роботи, вміння працювати з ілюстраціями, історичними картками та документами. Радимо вчителям проводити ці заняття у формі широкої дискусії, роботи в парах, малих групах тощо. Доцільним є використання учнями та вчителями додаткових джерел інформації: художньої літератури, Інтернет-сайтів тощо.
Запитання та завдання, подані в кінці кожного параграфа підручників 2007 р., дозволяють здійснити перевірку та актуалізацію знань і виконати державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Також рекомендуємо вчителям під час проведення занять звернути уваги на українознавчий аспект матеріалу, недостатньо розкритий у нині діючих підручниках.
Суттєвого перегляду вимагає зміст та порядок подачі теоретичного матеріалув підручнику, що не завжди збігається з вимогами чинної програми. Наводимо відповідність тем:
Навчальна програма 2015-2016 н. р.
|
Підручники, видані в 2007 р.
|
Розділ І. Візантійська імперія. Арабський халіфат
|
Розділ 3. Візантія. Арабський світ
|
Розділ ІІ.
- Зв'язок людини і природи. Рух населення.
- Три стани середньовічного суспільства
- Християнізація Європи. Християнська церква раннього Середньовіччя.
- Практичне заняття «Замок. Рицарські традиції. Життя селян»
|
Розділ 1.
- §1 «Народження середньовічної Європи» та 2 «Людина та її довкілля».
- §4 Суспільство і держава.
- Розділ 2,§6. Католицька церква в V – XIIIст.
- Розділ 1, §§ 2, 4 «Замок та його мешканці»; §4, пункти 3 «Світські феодали» та 4 «Трудівники-селяни».
|
Розділ ІІІ.
- Походи вікінгів та їх завоювання
- Хрестові походи
- Середньовічні держави: від роздробленості до станово¬представницьких монархій.
- Італійські торговельні республіки. Реконкіста. Утворення королівства Іспанія.
|
- Розділ 4, §10 «Народи і країни Скандинавії»
- Розділ 2, §7 «Вершина могутності і занепад папства»
- Розділ 1, §4 «Суспільство і держава»; відомості про станово-представницькі органи окремих європейських держав містяться в окремих параграфах підручника відповідно до країни.
- Розділ 4, §14 «Розмаїття Середземноморського світу».
|
Розділ IV.
- Наукові і технічнідосягнення.
- Книгодрукування
- Християнськацерква в ХІ – ХV cт.
- Практичнезаняття:«Середньовічнішколи та університети. Життясередньовічного студента».
- Архітектура і мистецтво.
- РаннєВідродження й гуманізм.
|
- Розділ 5, §15 «Знання і освіта»; Розділ 1, §3, пункт 1 «Успіхи техніки».
- §16, пункт 3 «Диво книгодрукування».
- Розділ 2, § 6-7
- Розділ 5, §15, пункт 3-4
- §15, пункт 1 «Біля витоків середньовічної культури» ; §16, пункти 1-2, 4.
- §16, пункт 5.
|
Розділ V.
Практичнезаняття: «Виникненняслов’янської писемності. Кирило і Мефодій».
|
Розділ 6, §17, пункт 1 «Від Великої Моравії до чеського королівства»
Розділ 6, §20 «Турецька держава: через загарбання до імперії»
|
Розділ VI.
Османська імперія.
|
Зазначимо, що матеріали, розміщені в підручниках 2007 року видання, є ширшими за обсягом та наповненістю, ніж того вимагає навчальна програма, що буде впроваджуватися в 2015-2016 навчальному році (зокрема, тема повсякденного життя Західної Європи, Північно-Східної Русі та Московської держави). Рекомендуємо здійснювати підготовку та перевірку знань учнів відповідно до вимог чинної програми. Наводимо теми, виклад яких відсутній у підручниках:
Повторення. Місце історії Стародавнього світу в історії людства.Рекомендуємо провести бесіду та обговорення матеріалу зі всесвітньої історії, вивченого в 6 класі;
- Велике князівство Литовське. Тема детально вивчається в курсі історії України в 7 класі, потребує короткого розгляду в контексті європейської історії доби Середньовіччя.
Таким чином, з урахуванням вищевикладених рекомендацій підручники авторів Подаляк Н. Г. та Ліхтея І.М. «Історія Середніх віків», що вийшли друком в 2007 році, можуть використовуватися вчителями та учнями 7-х класів загальноосвітніх навчальних закладів у 2015-2016 навчальному році відповідно до вимог чинної навчальної програми.
Курси морально-духовного спрямування у 2015-2016 н.р.
Відповідно до Типових навчальних планів загальноосвітніх
навчальних закладів з навчанням українською мовою і вивченням етики чи курсів
духовно-морального спрямування (додаток
13 до наказу Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від
03.04.2012 р. № 409 в редакції наказу
Міністерства освіти і науки України від
29.05. 2014 № 664) у 2015-2016 навчальному році в 5-6 класах продовжується вивчення предмета «Етика»або
курсів духовно-морального спрямування. Для
шкіл, що користуються іншими Типовими планами, ці курси можуть вивчатись за
рахунок варіативної складової. Натепер Міністерством рекомендовано декілька
програм: «Етика» (Київ, «Перун», 2005), «Християнська етика в українській культурі»
(вид –во «Сім кольорів», 2013), «Біблійна історія та християнська етика» (вид
–во «АСМІ», Полтава,2011), «Основи християнської етики» (вид –во «Літера ЛТД»,
2011). Викладання основ християнської етики та інших предметів
духовно-морального спрямування в загальноосвітніх навчальних закладах
відбувається за умови письмової згоди батьків та за наявності підготовленого вчителя.
Для належного підвищення
кваліфікації вчителів етики та
інших курсів духовно-морального
спрямування, обміну досвідом, підвищення якості викладання можуть бути створені районні (міські)
методичні об’єднання вчителів, творчі групи, кабінети тощо.
Зміст курсів духовно-морального спрямування не передбачає
катехізацію, неприпустимим є також нав’язування учителем дітям власних поглядів
у ставленні до тих чи інших Церков, примусу дітей до молитви під час уроків,
відвідування церковних служб тощо.
Предмети духовно-морального спрямування слід викладати в тісній співпраці з батьками, давати їм
можливість відвідувати уроки і
позакласні заходи з предмета.
Немає коментарів:
Дописати коментар